Портал Українського Націоналіста

Субота, 15 серпня 2020

Й понині представники прокремлівського політичного бомонду, численні московські й російськомовні українські засоби масової інформації антиукраїнської орієнтації зі скреготом зубовним, поряд з іменами видатних українських гетьманів Івана Виговського та Івана Мазепи, одного з лідерів Української Народної Республіки, головного отамана Армії УНР Симона Петлюри, неодмінно згадують Степана Бандеру та Романа Шухевича. На них вони накликають і, безумовно, будуть і надалі накликати прокляття доти, допоки самі існуватимуть...

Хто такі Степан Бандера і Роман Шухевич?

На жаль, переважна більшість нині сущих українців мало що або й нічого не знає про ці історичні постаті недавнього минулого України. Значна частина наших громадян чи взагалі не чула про цих національно-патріотичних борців, чи якщо й чула, то обов’язково в дусі негативних радянських стереотипів, промосковських комуністичних кліше, які вже давно набили оскомину.

А тим часом, доба Другої світової війни і перші роки після неї, драматичні події наростання визвольно-революційної боротьби ОУН—УПА, що розгорталися тоді на українських землях, особливо на теренах Західної України, були безпосередньо пов’язані передусім з діяльністю цих двох постатей — Степана Бандери і Романа Шухевича. Їхні імена відігравали велику мобілізуючу роль в активізації руху опору українського народу. Національно орієнтована боротьба українських патріотів за свою свободу і державність, яку уособлювали собою ці два видатні борці, являла глибінь небезпеки для тоталітарного режиму й імперських більшовицьких каральних органів, якому вони служили вірою і правдою. Тому-то великі військові сили й органи НКВС—НКДБ упродовж багатьох років вели справжнє полювання на них, на їхнє життя.

Славні імена цих видатних українських діячів, як і інших провідників українського народу, котрі закликали українців до боротьби за свою свободу і державну незалежність, завжди паплюжилися офіційною ро­сійською владою, а події, пов’язані з ними, фальси­фікувалися, перекручувалися, перетворювалися на повну протилежність. Багатьма пропагандистами великоросійської та антиукраїнської ідеї й досі експлуатується їхній негативний образ як «зрадників», «ворогів українського народу», «прислужників гітлерівських фашистів», «буржуазних націоналістів» тощо.

Таке сприйняття цих українських провідників — з числа зловорожих стереотипів і застарілого догматизму, які свого часу були нав’язані українському народові російською імперською ідеологією щодо «мазепинців» та «петлюрівців», а згодом — радянською комуністичною пропагандою з тим, щоб викликати в українців негативне, вороже ставлення до своїх провідників-патріотів, котрі відстоювали українську національно-державницьку ідею, послідовно стояли на позиціях інтересів власного народу.

Але настав час, коли і в цьому питанні таємне, фальсифіковане антиукраїнськими силами стає явним і спростованим. І той, хто має бажання знати правду про Степана Бан- деру та керовану ним Організацію українських націоналістів і про Романа Шухевича — Тараса Чупринку, головного командувача Української повстанської армії, той цю правду взнає. А вона, правда про Бандеру і Шухевича, полягає в тому, що ні перший, ні другий, з позицій об’єктивної неупередженої історії, з позицій відродженої історичної пам’яті, ніколи не були зрадниками ні свого народу, ні своєї країни, ні своєї ідеї — рішучої боротьби за відновлення вільної, незалежної Української держави — незалежної ні від німецького фашизму, ні від російського комунізму. Так, будучи ініціатором Акту відновлення Української держави наприкінці червня 1941 року у Львові, Степан Бандера рішуче відмовився скасувати його на вимогу гітлерівської окупаційної влади, за що впродовж 1941—1944 років був ув’язнений у німецькому концтаборі Заксенхаузен.

Степан Бандера — один з найпослідовніших провідників тих українських національних сил, котрі у своїй боротьбі неухильно й до кінця відстоювали головну мету — відродження Суверенної Соборної Української Держави. І досягнення цієї мети він бачив насамперед у консолідації всіх українських політичних сил (що, до речі, є і сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для українського суспільства). З цього приводу у своїй праці «До проблеми політичної консолідації» (1946 рік) провідник ОУН зазначав:

«Першою і головною передумовою участі в полі­тичній консолідації є те, щоб політичні угруповання керувались одним основним політичним імперативом боротьби за здійснення головної мети — Самостійної Української Держави, і цій меті підкорили всі свої більш вузькі, партійні інтереси.

Друга передумова політичної консолідації — це визнання тільки єдиного шляху, щоб досягти загальної мети. Тому що навіть при ідеальному дотриманні першої передумови консолідація жвавої політичної праці всіх угруповань була б дуже утруднена, коли б у даній політичній ситуації був більше ніж один шлях, яким можна йти до визволення і державної незалежності.

...Наша концепція консолідації — це концепція згуртування і об’єднання всіх національних сил для спільної боротьби і спільної праці на спільній державницькій платформі і в найширших державних рамках. Це не консолідація для розподілу впливів і позицій між домовленими політичними угрупованнями. Замість вузько партійного «або—або» проти інших політичних факторів, в голосі має прозвучати взаємна толерантність і синтезуючий принцип: «і—і»1.

Цих концептуальних принципів Степан Бандера свято дотримувався впродовж усієї своєї напруженої революційної діяльності. Причому, це важливо наголосити, національно-визвольний рух він орієнтував на те, що самостійну державу український народ може заслужити собі тільки власною боротьбою і працею. Концепція власної боротьби власними силами — це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української політики незалежності...

Цій концептуальній ідеї служив і Роман Шухевич — Тарас Чупринка, генерал-хорунжий, головний командувач Української повстанської армії, талановитий стратег, блискучий майстер тактики партизанської війни, один із вірних і послідовних побратимів Степана Бандери в боротьбі за національне визволення українського народу.

Діяльність Романа Шухевича була найтіснішим чином пов’язана з національно-визвольною боротьбою, що упродовж 1930 — 1940-х розгорнулася на західноукраїнських землях. Член ОУН з 1929-го, він в 1938—1939 роках. — один з організаторів і командирів Карпатської січі — організації народної оборони, яка чинила збройний опір угорській окупації Карпатської України. З 1940-го він — член Революційного проводу ОУН(б), служив офіцером українських батальйонів «Дружини українських націоналістів», відомих під назвою «Нахтігаль» та «Роланд». Останній у складі понад 600 чоловік, як охоронний підрозділ, дислокований у 1942 році в Білорусі, охороняв німецькі лінії комунікації та діяв проти радянських партизанів.

Оскільки командування батальону, яке складалося переважно з українських офіцерів, виражало своє незадоволення щодо нацистської політики на окупованій території, зокрема в Україні, наприкінці листопада 1942-го в Могильові батальйон «Роланд» було роззброєно і розформовано. Українських офіцерів перемістили до Львова, де вони були кинуті до в’язниці гестапо. Декому з них, у тому числі Р. Шухевичу, вдалося втекти і приєднатися до Української повстанської армії. З цього часу він перебував на нелегальному становищі. Спочатку — військовий референт проводу ОУН самостійників-державників (СД), а з травня 1943-го — голова Бюро проводу ОУН(б). У серпні 1943 року на третьому надзвичайному великому зборі ОУН Роман Шухевич був затверджений урядуючим провідником Організації українських націоналістів СД в Україні. З листопада 1943-го — головнокомандувач Української повстанської армії, а з липня 1944-го — голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ Головної Української визвольної ради. У березні 1946 року Р. Шухевичу присвоєно військове звання генерал-хорунжого УПА2. Під його командуванням українські повстанські загони впродовж тривалого часу вели нерівну самовіддано жорстоку боротьбу проти ворогів України, відстоюючи національно-державницьку ідею. Героїчна військово-патріотична діяльність в ім’я національного визволення України викликала люту ненависть до її провідника, як одного з найбільших ворогів імперського керівництва Кремля.

Після майже 10-літнього полювання на невловимого командувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича — Тараса Чупринку підрозділу радянської держбезпеки пощастило натрапити на його криївку в селі Білогорща, що під Львовом. У нерівному запеклому бою, що відбувся 5 березня 1950 року, він загинув. Каральний загін НКДБ вирішив скористатися нагодою, щоб познущатися хоча б над мертвим командувачем таких ненависних українських повстанців. Його тіло вивезли в район села Скала-Подільська Тернопільської області, де спалили, а останки кинули в річку Збруч. Лише в 2005 році підводна експедиція виявила на дні ріки останки тіла, що, цілком ймовірно, могло належати видатному борцеві за національну свободу України. Після загибелі головнокомандувача Україн­ська повстанська армія як єдина військова структура припинила своє існування.

За українську державну ідею Степан Бандера переслідувався впродовж усіх років активної політичної діяльності. Переслідувався і польськими поневолювачами українського народу, і гітлерівською Німеччиною, за цю ідею в жовтні 1959 року він був застрелений вбивцею, найнятим кремлівськими ворогами України. У дні, коли його ховали в Мюнхені, в радіопрограмі США на весь світ пролунали цілком справедливі слова про нього як про українського національного героя і заклик до українців: «Вчіться, пізнавайте ідею, за яку загинув Степан Бандера, бо це ідея вільної, державної України. Пізнавши цю ідею, ви полюбите її і почнете трудитися для неї. Будьте готові боронити честь великого національного героя Степана Бандери, бо вороги України будуть намагатися його пам’ять заплямувати».

У цих словах — типова характеристика Степана Бандери, яка давалася переважною більшістю засобів масової інформації Європи та Америки. Ось ще один вислів, цього разу на шпальтах австрійської газети «Бунте вохе»: «Степан Бандера — національний герой. Людина незламна, як Вільгельм Тель, яка присвятила все своє життя боротьбі за свободу свого народу. Спочатку він вів боротьбу проти польських поневолювачів і був засуджений ними на довічне ув’язнення. Пізніше боровся проти німців, коли побачив, що вони після переможного маршу в Україні не мають наміру дати їй сподіваної самостійності. І, нарешті, він скерував свої партизанські загони проти совєтів і завдав їм важких втрат».

Варто звернути увагу на такий факт. Нюрнберзький трибунал, що судив головних нацистських злочинців у війні 1941—1945 років, відкинув домагання представників Радянського Союзу засудити діяльність ОУН—УПА під керівництвом Степана Бандери і Романа Шухевича. Міжнародний суд кваліфікував цю діяльність як рух опору українців проти збройної агресії чужоземних військ на їхній етнічній території у Другій світовій війні.

До речі, і сама радянська влада теж не пішла на відкритий судовий процес проти ОУН — УПА та їхніх провідників. Постає природне запитання: чому? Очевидно, були вагомі підстави для відмови від такого, здавалося б, вигідного для режиму пропагандистського кроку. Фахівці резонно відзначають, що московське керівництво не вдалося до цього насамперед тому, що могли бути викритими численні факти кривавих дій провокаційних загонів НКВС-НКДБ, які під виглядом бандерівців роками тероризували мирне населення Західної України, чинили особливо жахливі насильства над людьми.

Семен Цвілюк, доктор історичних наук, професор. Одеса.

За матеріалами http://chornomorka.com

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020