Портал Українського Націоналіста

П'ятниця, 19 липня 2019

П’ятнадцять років тому останні захисники Грозного змушені були покинути столицю Чечні. Грозненський прорив став початком кінця Ічкерії, останнім боєм бунтівної столиці. Після цього бою Грозний незабаром здався і ніколи більше не був ареною бойових дій.

НОВЕ ЗАГОСТРЕННЯ СИТУАЦІЇ НАВКОЛО ЧЕЧНІ РОЗПОЧАЛОСЯ ВЛІТКУ 1999 РОКУ. РОСІЙСЬКЕ КЕРІВНИЦТВО ЗВИНУВАТИЛО ЧЕЧЕНЦІВ У ПІДТРИМЦІ ІСЛАМСЬКИХ РАДИКАЛІВ У ДАГЕСТАНІ, ЯКІ В ЛИПНІ ТОГО РОКУ ПРОГОЛОСИЛИ СТВОРЕННЯ ІСЛАМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ДАГЕСТАН, А ТАКОЖ У ВИСАДЖЕННІ В ПОВІТРЯ ЖИТЛОВИХ БУДИНКІВ У КІЛЬКОХ МІСТАХ КРАЇНИ.

Остання битва Ічкерії

Уже наприкінці жовтня 1999 року російська армія почала бомбити Грозний та обстрілювати ракетами «земля–повітря». Мирному населенню діставалося не менше, аніж збройному ополченню, наприклад, російська авіація розбомбила першу ж велику колону біженців, яка виходила оголошеним владою «гуманітарним коридором».

Під час одного обстрілу ракети впали на пологовий центр і ринкову площу — загинуло більш як 150 осіб, у тому числі 13 новонароджених, поранено 400 мирних жителів.

У першій половині грудня федеральні сили захопили майже всю рівнинну частину республіки. Чеченські загони сконцентрувалися в гірських районах, але досить великий гарнізон і далі утримував Грозний. Ще більше ситуація ускладнилася після виборів до Держдуми 19 грудня 1999 року. У Москві вирішують почати штурм чеченської столиці. Можливі були два варіанти дій: штурм Грозного або його блокада і наступ у південних гірських районах республіки. У Кремлі вибрали третій варіант, найгірший з погляду здорового глузду.

Незважаючи на обмежену кількість боєздатних підрозділів, були розпочаті військові дії відразу в обох напрямках. У південній частині Аргунської ущелини, біля кордону з Грузією, висадився російський тактичний десант. Сили захисників складалися з близько шести тисяч бійців, частина з них не мала військового досвіду.

Чеченське командування поділило місто на чотири сектори, в кожному з яких керували обороною досвідчені командири. Російське командування вирішило будь-що зламати опір чеченців, тому обстрілювали місто з установок «Град» і «Ураган», бомбардували його з повітря.

Через місяць важких боїв чеченському командуванню стало зрозуміло, що місто не втримати. Це пояснювалося кількома причинами. По-перше, чеченці зазнавали великих втрат, які складно було поповнити в умовах блокади Грозного. По-друге, було очевидно, що російському керівництву напередодні президентських виборів потрібна перемога у війні за будь-яку ціну. Крім того, до кінця січня 2000 року федеральні сили взяли Ножай- Юртовський і Веденський райони в південній частині республіки, під чеченським контролем тут залишалася лише Аргунська ущелина.

У цих умовах Шаміль Басаєв прийняв рішення залишити місто, щоб перегрупуватися в горах і з приходом весни перейти до широкомасштабної партизанської війни. Було вирішено йти на прорив у ніч із 31 січня на 1 лютого. Чеченські командири добре розуміли, що федерали готові до їхньої спроби прориву — у них був місяць на обладнання укріплень і встановлення мінних полів. Але вибору не було, питання полягало лише в тому, де виходити.

Скористалися основним варіантом — уздовж русла річки Сунжа. Захисники Грозного рухалися колоною по одному, а в числі перших ішов зі своїм загоном Шаміль Басаєв. Він штовхав перед собою порожню металеву бочку, щоб виявити міни. Але вона не допомогла, вибухом йому пошкодило ногу. Басаєв став один з перших, хто підірвався на міні.

Відразу за вибухами федерали відкрили масований вогонь з танків, артилерії, автоматичної зброї. Місце прориву перетворилося на справжнє пекло. Колона чеченців «розсипалася», люди йшли буквально по трупах, лунав вибух за вибухом. Частина чеченських бійців кинулася у крижану воду річки Сунжі, яку безперервно обстрілювали, річка несла десятки трупів, а між них намагалися видертися живі. Але ті, кому вдалося врятуватися і вибратися з річки, вже на іншому березі натрапили на ще одне мінне поле. Деякі чеченці прорвалися до селища Алхан-Кала, поранені, хто ще міг ходити, несли на собі тих, що були не спроможні пересуватися. Ті ж, хто прорватися не зміг (але був живий), намагалися сховатись на прострілюваній ділянці за найменшими нерівностями місцевості.

Прорив став шоком для федерального командування, яке не могло повірити, що втекли тисячі бойовиків і сам Басаєв. В Алхан-Калі не було російських військових, і там працювала маленька лікарня, правда, зовсім не готова до такого напливу поранених. Саме в ній зробили операцію Басаєву.

У селищі на той час перебувала французька журналістка Анн Ніва. Ось як вона описувала побачене: «У лікарні метушня; в кожній палаті від чотирьох до шести поранених. Бинти, просочені кров'ю. Треба весь час міняти пов'язки. Мені простягають пляшку з водою, щоб я напоїла поранених. Я даю їм пити. Допомагаю робити перев'язки. У лікарні, якщо не рахувати декількох залізних ліжок, немає ніякого обладнання, майже ніяких ліків».

А так описав ті події російський військовий: «Коли сонце зійшло, бій уже перемістився до околиці Алхан-Кали. Понівечене вирвами і розривами поле. Незліченна кількість розкиданих по полю тіл, які завмерли в переважній більшості головами до села. Ця картина до самої смерті не зітреться з пам'яті всіх, хто її бачив».

Грозненський прорив став початком кінця Ічкерії, останнім боєм бунтівної столиці. Після цього бою Грозний незабаром здався і ніколи більше не був ареною бойових дій. А в тому, що чеченський опір зберігся, величезна заслуга тих, хто зміг вийти з Грозного тієї холодної зимової ночі.

Катерина Кубаєвська

Авторські публікації

Газета «Нескорена Нація»

№1 (290)

Січень 2019