Портал Українського Націоналіста

Четвер, 09 грудня 2021

Людина молитви і обов'язку, чоловік з гострим розумом та гумором, відданий душпастир, критичний патріот, найбільш начитаний український священик нашого часу. Скромний «творець історії», він своїм життям зв’язав в нашій пам’яті те, що час й історичні катаклізми розпорошували: міжвоєнну Галичину, воєнні лихоліття, служіння в розсіянні сущим, вимріяну поколіннями незалежну Україну.

Маючи перед собою образ постаті митрополита Андрея Шептицького, з яким мав незабутню особисту зустріч, отець Музичка багато доклався і приносив тиху і часто болючу особисту жертву, щоб здійснювати церковну і культурну візію Патріарха Йосифа.

Він був найстаршим священиком УГКЦ в західній Європі та чи не останній з того покоління душпастирів, які народилися в Україні після Першої Світової війни, сформувалися від дитинства як християни з модерною українською свідомістю, пережили страхіття Другої світової війни, і згодом, як в діаспорі, так в незалежній Україні відіграли ключову роль у становленні відродженої УГКЦ ХХІ століття, таким чином впливаючи на визначення вартостей і векторів України наших днів.

Іван Музичка народився 21 листопада 1921 року в селі Пуків на Івано-Франківщині. З великим пієтетом протягом цілого життя він згадував своїх батьків, побожних селян, носіїв глибокої народної культури й шляхетності. Свого походження і своєї землі Іван ніколи не забував, будучи в цьому сенсі повноцінною, гідною людиною без комплексів щодо свого походження. Від дитинства хлопець любив книжку, зачитувався в літературі, "свого не цурався і чужого научався".

А навчався в Рогатинській гімназії й водночас у музичній школі, опісля вчителював в с. Путятинці та в рідному селі. У 1942 р. молодий вчитель заочно закінчив факультет теорії музики і гри на скрипці у вчительській семінарії м. Рогатин. Взагалі, загальна культура Івана Музички була широка і глибока. Як зрілий священик та інтелектуал, для молитви, особистого читання і наукової праці, він вільно використовував 10 мов.

В час війни, будучи в похідних групах в центральних землях України, молодий член ОУН пережив сутички, інколи смертельні, між різними фракціями організації, що, за його словами, "назавжди вилікували від [інтегрального, чи партійного], націоналізму." Він надалі був готовий віддати своє життя за свободу і гідність українського народу і відслужив у рядах дивізії "Галичина", в ненасильницьких ролях — як музикант і фельдшер.

Після Другої світової війни опинився в Італії. 1945 року став студентом–семінаристом Папської колегії в Римі, вивчав філософію і богослов'я в Папському Урбанському університеті. Від 1949 року почав працювати на радіо "Ватикан" спочатку як диригент церковного хору, а потім як священик. Його натхненні, доступні проповіді зі захопленням слухали українці в цілому світі. 1951 здобув ступінь доктора богослов'я, написавши дисертацію з сакраментального богослов'я на промовисту, "не суху" тему, а саме про символічне значення води у різних літургійних обрядах візантійської традиції.

Того ж року отримав свячення від архиєпископа Івана Бучка і був призначений на парафіяльне служіння в Англії, де о. Іван був парохом 24 роки. В цей час почалася його "кар'єра" авторства текстів, що часто були підписані іншими високопоставленими особами.

Від початку 70-х років Патріарх Йосиф Сліпий запрошував отця працювати до Риму, зокрема в Українському католицькому університеті.

Від 1975 року о. Іван Музичка жив в Римі. Тут він допомагав Патріархові Йосифові, готував до друку журнал "Богословія", наукові праці, часто майже переписуючи тексти авторів. Роками працював з владикою Іваном Хомою над зібраними творами Блаженнішого, допомагаючи Патріархові з найбільш відповідальними текстами та листуваннями, займався організацією богословських і літніх дияконських курсів та брав активну участь в організації літніх українознавчих курсів при УКУ для молоді з діаспори. Був проректором (за ректора Йосифа Сліпого) та ректором Українського католицького університету в Римі (1976-1985), ректором колегії Святої Софії (1985-1994). Також багато років був парохом української парафії святих Сергія і Вакха в Римі (1976-2001).

Від 1991 року о. Іван Музичка щорік (а іноді кілька разів на рік) приїжджав в Україну, щоб викладати, читати публічні лекції зокрема для творчої інтелігенції та улюблених катехитів. Він написав величезну кількість статей на різну тематику – історія богословської думки і духовності в Україні та діаспорі, соціальні проблеми, катехитика та основи християнського життя, міжконфесійні і міжцерковні відносини, мирянське життя, українська література, особливо духовні теми в ній. В парафії святих Сергія і Вакха в Римі опікувався новими мігрантами з України.

Беручи до уваги довголітню наукову та многогранну працю о. Івана Музички, Вчена Рада Українського Католицького Університету 2 жовтня 2013 року одноголосно вирішила надати йому звання Почесного Доктора – Doctor honoris causa.

Він був добрим порадником, учителем для багатьох поколінь українських студентів в Римі, серед яких пощастило бути і мені.

Я особисто вдячний отцеві Іванові Музичці, який будував мене і моїх співбратів семінаристів в колегії Святої Софії при УКУ своїм прикладом. Отець Іван щотижня купував і читав одну-дві книжки. Він був широко обізнаним у всіх богословських дисциплінах, добре знав українську літературу, багато писав про Шевченка та Франка, знався у літературах різних народів, був добре ознайомленим з комуністичними теоріями Маркса, Леніна, Троцького, був шанувальником українських та неукраїнських дисидентів, зокрема творчості Солженіцина.

Отець Іван багато писав: доповіді, проповіді, фейлетони.

Ми, студенти, що жили під його опікою, його духовним та інтелектуальним проводом, бачили його дисципліновану працю. Якщо часто за столом, навіть в духовних установах, можуть бути буденні, а то й банальні теми розмов, то при отцеві Музичці в римському УКУ дискусії за обідом завжди були глибокі, іноді навіть провокативні, на різні теми: історія, психологія, соціологія, філософія, політика, мистецтво та звичайно ж богослов'я і життя Церкви. Ці розмови у спільноті залишаються пам'ятними на все життя.

Ми зверталися до отця Івана за порадою щодо різних духовних питань і проблем. Він наші питання завжди сприймав серйозно. Одного разу за обідом я поставив отцеві запитання, на яке він не мав швидкої відповіді. Українці в Італії були добре інкультуровані, і ми в УКУ не оминали практики післяобідньої сієсти.

Коли я прокинувся, то побачив на підлозі під дверима у своїй кімнаті два листки на машинці надрукованого тексту без інтервалу – наш ректор присвятив свій пообідній відпочинок, щоб дати формальну письмову відповідь на моє юнацьке запитання. Він шанував студентів, завжди звертався до них, хоч і в наскрізь домашній обстановці, на "Ви".

Отець Іван вмів жартувати: він замовляв у нашого співбрата Марка Мудрого карикатури на своїх колег-священиків, а розуміючи людські слабкості, розраховувався з "безгрішним" Марком сигаретами.

До тих серед нас, хто потім стали істориками, отець Іван ставився з вдаваною погордою, мовляв "Ви, історики…" і "Взагалі, що з вами говорити, коли ви не були в війську…"

Отець Музичка був вирозумілим сповідником, і хоча публічно багато хто бачив у ньому строгого і навіть гострого мораліста, як духівник у сповіді, особистій розмові, подружніх та інших непростих обставинах, він був далекий від ідеологічності. Отець Музичка був передусім душпастирем, який умів дискретно розв'язувати складні духовні проблеми, зберігаючи принципи і реалізм.

Таким духовним наставником і порадником був Покійний для трьох поколінь дітей і рядових парафіальних прихожан, провідників українського міжнародного мирянського руху, інтелектуалів та інтелігенції, художників, політиків, для студентів, семінаристів, священиків, монахів, монахинь, а також єпископів.

Цей духовний провід поширювався на різні країни через широке листування, поїздки і проповіді Покійного та через те, що багато хто приїздив до нього на духовні та інтелектуальні бесіди, щоб слухати лекції, порадитися, посповідатися.

Як священик і духівник він мав перед собою Великого Бога. Йому були чужі ідеологічні ідоли, у своїх порадах чи оцінках він був вільний і прямий, іноді до болю. До деяких осіб, зокрема жіночої статі, він міг ставитися з не завжди заслуженим скепсисом, а то і сарказмом. Хто вистоював вогонь, остаточно здобував Отця. Думаю, що зрештою сьогодні вони Покійному прощають.

Не секрет, що Отець Музичка мав свою незалежну (інколи протилежну) думку в стосунках не тільки з вірними–підопічними, політиками, співбратами в священстві, але також і з Йосифом Сліпим, за що мабуть Патріарх остаточно його ще більше шанував. Звертався Блаженніший до нього "мітрате золотий", і також не секрет, що в певний час бачив о. Музичку своїм наступником.

Згадуючи отця Івана, слід це робити в його дусі – з вдячністю до Бога, який оберігав його протягом довгого, працьовитого, плідного життя.

P.S. Текст написаний як некролог

https://www.istpravda.com.ua/

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020