Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 21 вересня 2021

В цій статті я публікую фрагмент спогадів Надії Петренчук (Ярмолюк), моєї бабусі, учасниці національно-визвольної боротьби у складі УПА і ОУН в сорокових роках минулого сторіччя (1944-46 роки).

Вона в останні роки свого майже 98-річного життя пригадувала про роботу в СБ, виявлення зрадників серед цивільного населення та в середині ОУН і УПА, методи роботи ворожої розвідки на її терені.

Розповіла Надія Петренчук і про катування через які їй довелося пройти в більшовицькому полоні.

Роботу в підпіллі Надія Петренчук розпочала в рідному селі Садки, що в Остріжському районі Рівненської області, була жіночою станичною, шефом підрайонного зв’язку, а потім робила в різних районах по лінії СБ в розвідці.

Розповідь переважно ведеться від першої особи.

Розповідає Надія Петренчук:

Міша Гуменюк, начальник розвідки по нашому підрайону ще говорив, коли йшла в інший район працювати: чого ти йдеш від мене, тобі тут що погано? У тебе ж найбільша посада, яка може бути...

“Кажу: я там більше зможу робити для України. Я тоді, мабуть, хвилини не сиділа, все щось робила”... — пригадує колишня розвідниця.

Вона розповіла, що в обов'язки входив збір інформації, що робиться в селах, які настрої людей, хто до кого ходить. Слідкували за ненадійними.

Наприклад: одну дівчину вловили чекісти, завербували, та пустили з завданням.

І завербована більшовиками дівчина стала нав’язувати зв’язки до іншої місцевої дівчини.

Прийшла і каже: так і так нумо робімо для більшовиків, а та дівчина зразу до мене прийшла і все розповіла. 

А я вже передаю керівнику СБ Харченку про такі випадки…Одну таку дівчину після слідства зліквідували.

Харченко, пам'ятаю, виявив також одного зрадника, який під маркою військовополоненого долучив до наших рядів.

То зрадник розповідав: що б увійти в довіру нам дозволялося все і вбивати своїх теж.

Так, раніше одного разу він вбив солдата — фронтовика.

На нього налетіли, що ж ти наробив, нащо, солдат був же наказ не зачипати, вбивати лише чекістів і зрадників!

А він тим хотів показати нам "який він непримиримий, і, що стріляє в людину лише за те, що вона в совєтській формі...

А як же ти пірнув, а шапка на голові лишилася?

Виявили ще одного зрадника "Чорноморця", його направили на Схід у складі однієї з похідних груп, а він ніби як втік, — повернувся додому.

Взяв Харченко його на допит, і цей зрадник розповідає: нас оточили недалеко від річки, я вирвався, роздягнувся, плигнув у воду, пірнув...доплив до іншого берега, далі майже голий пішов, — лише шапка на голові лишилася.

Харченко каже: чекай, а як же ти пірнув, а шапка на голові лишилася? І він почав плутатись.

Потім врешті діватися нікуди, зізнався, що втік з групи. Признався, що він агент і здав одного колишнього військовополоненого.

Взяли цього військовополоненого на допит. Він відмовлявся від всіх звинувачень. Був добре замаскований.

Тоді Харченко сказав: або ти у всьому признаєшся, або ми тебе вб’ємо.

Він врешті-решт у всьому зізнався. Зізнався, щоб увійти в довіру їм дозволялося все, навіть вбивати радянських офіцерів та солдат…

Цей зрадник віддав ще одного військовополоненого та двох інших місцевих хлопців...

Серед колишніх полонених совєтських солдат, які перейшли в УПА, зради було багато.

Далі ще про один випадок зради у них в районі пригадує Надія Петренчук:

В сусідньому селі Хринів з клуні голови сільради в кам’яний кар’єр була зроблена криївка. Там ховалося 70 осіб. Хтось продав її більшовикам.

Це відбулося приблизно 10 березня 1944 року.

Ветеран розвідки ОУН і УПА Надія Петренчук: До зброї браття, хто живий, якщо ще міцна відвага ваша_1

Я це все бачила, як озброєні більшовики гнали цих людей через наше село.

Потім деяких на слідстві закатували, а більшість відправили в табори…

СБ взяло на підозру голову сільради. Згодом виявилося таки, що він зрадив... Після слідства його було знищено…

Стукачі вони були завжди. Були і в часи німецької окупації.

У нас в Садках люди восени  знесли зерно і заховали біля хреста в селі, викопали яму і туди скидали зерно.

Знесли зерно, хто скільки мав: по відру, по два, по мішку… Тільки німці зайшли в село, вже продали. Приїхали поліцаї на підводах, позабирали все і повезли. 

Це люди, а люди як і тепер були всілякі.

"Одного разу прийшли ОУНівці до однієї жінки, вона видно під підозрою була, під маркою комуністів. І до неї видай, кого і де знаєш з націоналістів. А вона бере й виказує…

То її вбили, а що ж зрада — є зрада. Так само приходять комуністи під маркою бандерівців, і давай так і так видавай, кого знаєш з комуністів. Ось так, сьогодні теж треба бути дуже обережним, бо під маркою своїх чужі можуть бути", — застерігала розвідниця.

Я б сьогодні нікому не вірила.

Згадує бабуся і про зрадників в середині СБ, які намагалися її знищити. Та провідника СБ Гощанського району Трубу, який спас від загибелі:

В СБ Гощинського району(де я певний час працювала) начальником був Труба, проліз зрадник, його псевдо Хмара було. Він був родом з Вінниччини.

Весь час за мене говорив, що краще вбити ніж не довіряти. Шукав на мене "докази".

Подав на ім’я начальника СБ документ на моє знищення. Я знаю, що написав за сестру з чоловіком, що виїхали в Остріг. А потім же (сестри чоловік Іван) він робив з більшовиками.

І ще таке: десь пішла кудись поїхала, з кимось зустрічалася. Одним словом підшукував матеріали.

Підробив був на мене записку що начебто одна дівчина з села пише: у мене в неділю весілля. Приїжджай. На днях у мене були хлопці Гайовий, Дуб (той високий) і Клен.

Казали, чого вона в районі сидить, для кого вона там робить? Хай повертається назад.

До слова, згодом, на наступний день після мого арешту ця записка з’явилася в начальника чекістів Остякова. 

А Хмара мало не добився, щоб мене знищили.

Відео аматорське

Раз надумали робити, — робіть. Мене земля прийме як рідну і святу дитину.
От тільки, що люди будуть говорити?

Прийшов до мене начальник нашого СБ — Труба, говорить: в наших рядах є зрадники.
Кажу: я знаю.

Він: знаєте? Правда знаєте? – каже… і при цьому розгубився.
– Кажу знаю, я і Таня.

Він почув це, йому ніякого стало, тоді почав відмовлятися... та ні ви що?

Я знаю, кажу, ви так робите, людині говорите таке, і вона тікає.

Раз надумали робити, – робіть. Мене земля прийме як рідну і святу дитину.
От тільки, що люди будуть говорити?

Він пішов і після цього скасував наказ.

Перед тим в хаті одного хлопця, його звали Саша, я його спасла від більшовиків під час однієї з облав ( сховала в копиці сіна), була розмова про мене, Хмара все своє: краще вбити, але більшість хлопців з СБ за мене стояли горою.

Саша взагалі сказав: я їй довіряю більше ніж собі…

Був ще такий хлопець Зотик той теж казав: краще вбити. Цей свій був, але несвідомий, все за Хмарою повторював.

Отак за мною слідкували. Що кожен крок був переслідуваний.

...Минуло небагато часу і Хмара продав Славутському НКВД всіх хлопців які ховалися в криївках.(серед них і Зотика).

Останнім з усіх він продав Трубу… Майже всі хлопці з СБ того району так і загинули в криївках оточені більшовиками.

Пізніше в Гощинському районі біля кордону Хмара вбив ще одного хлопця з СБ, – Ворона.

Боївка СБ, з якої був вбитий хлопець, стояла в село Жавров, в моєї 2-ої сестри.

Старший боївки говорить одного разу до хлопців: Друзі між нами є зрадник. Ворон був своєю, святою людиною.

Словом, поговорили хлопці, порозходились, залишився в хаті лише старший боївки.

Тієї ж ночі приїжджає чоловік на коні до його дому, викликає по псевдо старшого, називає пароль, все як має бути, той хлопець нічого не підозрюючи виходить і прямо на порозі цей, що був на коні його вбиває…А це був Хмара.

І вже в 46 році, коли мене заарештували,  Хмара втік в Остріг до більшовиків.. 

А через багато років, після проголошення Незалежності, так сталося, що в Острозі онук моєї родички пішов працювати в міліцію і він передивлявся документи НКВД  і там наткнувся на агента Славутського НКВД Хмару, який продав дуже багато людей…

Робив в районі зрадник на псевдо Щука ( теж в СБ підшився).

В 45 році Щука вбив хлопця, на ім'я Яків, який ще при Польщі, в нашому районі організував акцію по розвішуванню в кожному селі українського прапора.

Коли прийшли німці в 41-му, то Яків втік в Німеччину, а в 45 повернувся додому.

Тоді прийшов до нього Щука говорить: ми тут воювали, а ти відсидівся в Німеччині? Потім вбив.

А Брата Якова заарештували більшовики та пустили з завданням. Він прийшов до хлопців з СБ і каже, що мене взяли більшовики, дали завдання.

То вже після цього деякі „найбільш ідейні” почали слідкувати за цим чесним хлопцем.

А слідкував хто? Зрадники слідкували, що б знищити, за те що пішов проти більшовиків.

А вже коли вбили Якова, то його брат втік в місто. Потім говорив: Якова вбили, то що вже про мене говорити? Матеріали підшукають.

А в наших рядах були стукачі і зразу звернули на другого дядька, вже старшого, щоб покрити зрадника 

Пригадувала Надія Петренчук і випадок із знищенням більшовиками невинних цивільних людей, так вони рятували власного, цінного інформатора:

В одному із сусідніх сіл стояв більшовицький гарнізон, туди прийшов стукач і видавав наших хлопців – упівців, а там були наші розвідники і підслухали розмову. 

Прийшли доповідають: Він сказав, що я з Садок, і в мене жінка з Могилян.

А це все відбувалося вночі і впізнати стукача не було можливості.

То зачепилися за те, що він з Садок, а жінка з Могилян. І зранку почали дізнаватись в кого жінка з Могилян.

А в наших рядах стукачі, агенти, зразу звернули, на другого дядька вже старшого, що б покрити зрадника. Прізвище того дядька було Мицик.

І що, прийшло СБ до нього додому, вбили жінку, а дядько зумів вирватися, втекти.

Лише пізніше стало відомо, що справжнім  зрадником був Давидовський Тихон, який помер не так давно, в 2000-их роках…

Крім цих двох чоловіків нікого більше не було з Могилян.

То ще при Польші Давидовських знали, як комуністів. Мицик же був своєю нормальною людиною…

…Треба бути обережним, обдумувати все. Бачиш рівчак, думай перескочиш чи ні...

В 1946 році Перед самим моїм арештом мене направляли для роботи в Корецький район, там начальником СБ був Матвій.

Але я там побула лише тиждень. По доказу оточили криївку, в якій Матвій знаходився зі своїми хлопцями і вони застрелились.

Тоді більшовики прив’язали їх за ноги до саней і так волокли по дорозі, щоб людей залякати…

Я тоді вернулася в Гощинський район – прийшла на зв’язок: кажу Матвія вбили. А його брат, який робив там, як закричить: немає Матвія не треба мені України!...

Отже, була я в Гощинському районі, продовжує свою розповідь розвідниця  в іншої сестри – Євки.

Гощинський район, є прикордонний і знаходиться за чотири кілометри від нашого, Острівського.

Там ще брат мій жив, я як раз зайшла до його хати. А в цей час, як раз наркомзагівці  “поставки” збирали (ці групи складалися з місцевих прислужників совєтської влади, також колишніх воїнів УПА, які переважно під примусом погодилися перейти на бік більшовиків.

Мене вже тоді чекісти шукали, і на мене їм зрадники наші місцеві вказали, що ось вона там, забирайте її…

На мене вказав один вже доволі “пожилий тіпок”, звали його Грицько Панчук.

Він раніше ще, втік був до міста, бо мав великий язик, розповідав, що знав чекістам і боявся, що за ним прийде СБ.

Забігли чекісти в хату, взяли мене… повели в сусідню хату. Вивели звідти людей, хата була порожня.

І був там чоловік, він перебував у чекістів під наглядом, тож бажав вислужитися, показати який він лояльний до них. То він ще говорив до них: беріть її ось вона, вона знає що у двадцятому селі робиться.

Думаю, Боже Єдиний, що це робиться…  

Одним словом, мене взяли в сусідню ту хату розложили на ослоні, підходить двоє, один тримає за ноги, другий за голову, а інші палками лупасять.

Після його удару я впала, з очей ніби зорі посипались, і я попросила води.

Декілька раз мене клали на той ослон, я скручусь впаду, вони знову мене вложать.

Порозбивали мені тіло, до цього часу рубці залишились.

Били вимагали, що б я видавала людей.

Твердили: Кажи де була що і кого знаєш, видавай бандерівців!

Кажу, звідки я їх знаю, це ж ви знаєте. А вони у відповідь кричать: Видавай!

І тут раптом один з них, стукач сільський, вдарив мене кулаком в обличчя. 

(Його хлопці з грізної для усіх зрадників сотні Деркача були в колодязь вкинули за те, що видавав людей. Вкинули та й пішли собі, а він зумів вибратись звідти)

Після його удару я впала, з очей ніби зорі посипались, і я попросила води.

Я б їх ні про що б не просила, ну це все в шоковому стані відбувалося. 

А вони у відповідь: Не дамо води! Видавай бандерівців! Довго ще били…

Так мучили до вечора.

А увечері вони зібралися в сусіднє село Тесів. 

Прийшов секретар райкому, з колишнім чотовим УПА – Жмайлом, ( чота цього Жмайла колись знищила самого генерала Ватутіна – бій відбувся біля села Милятин Остріжського району).

Посідали біля мене і раптом це й секретар, як дасть мені по потилиці, у мене тільки голова клякнула.

Але я помітила, як Жмайло ще був сказав: не бий. 

Більше мене не били, а в тій хаті (приміщення колишньої школи) ми вже і переночували…

За зброю браття хто живий, чи ще міцна відвага ваша?

Заходить Жмайло. Говорить: давай старайся тікай. Я б тебе пустив, але тебе багато знає.
–Ага втечеш, кажу.
–Момент підібрати можна – відповів колишній повстанець.

Тоді я підійшла до шкільної дошки і пишу: За зброю браття хто живий, чи ще міцна відвага ваша? За зброю братись ви клялись, а де ж присяга ваша?

Дивлюсь у Жмайла покотились сльози з очей.

Питає: «Ти знаєш чому я заплакав? Кажу, у кого що болить, той того і плаче.

Так сказала, оглянулась, а він вийшов.

Я ж відразу тоді спробувала тікати.

Але пробігла лише метрів 70. Прийшов начальник ОГБ, дивиться мене немає, підняв тривогу і мене догнали.

Підходить до дошки дивиться, а тоді питає: хто ж це писав?

Кажу: я писала. Він: о та який ще почерк гарний…

На другий день зранку повставали, йдуть в третє село – в Сіянці, за постачанням, привели й мене туди закрили у священника в хаті, а самі вже там шурують по людськім хатам.

Я знову хотіла втікати, тепер через вікно, але врешті передумала, вони крутились неподалік і побачили б мене.

І коли я так думала, то повернулися мучителі і забрали мене.

Священик той, що ми в нього були, ще запитав: А чого ви її забрали, вона ж така добра дівчина», то йому відповіли: ми знаємо.

Наступну ніч ми ночували в хуторі Черняхів, в хаті моєї знайомої дівчини.

Коли мене побачила мати тієї дівчини то злякалася, бо подумала раз я з ними ходжу, то значить видаю бандерівців, то вона вночі підійшла до мене і я їй показую, дивіться, в мене все тіло побите, мене затримали і катували…

А вже під ранок  я вийшла тихенько у сіни, а там жінка стоїть – каже: Хай тебе Божа Мати спасає, втікай вони всі сплять.

Я виходжу на двір чекісти всі лежать у дворі повитягали ноги, находились за день, награбували… 

Куди йти? Вихід є тільки до сусідньої хати в якій теж заквартировані більшовики.

А біля штахет лежала велика купа каміння то я переступила через сплячих вилізла на каміння і скочила в город. 

І ледь піднялася, бо все тіло ж було побите, але мусила бігти, втікати.
Біжу і думаю: ось вже будуть стріляти в спину.

Вибігла до дороги бачу, що жінка гонить корову я їй говорю: в млині криївка є більшовики про неї вже знають( я коли була в їхніх руках то чула про що говорять) і побігла далі.

Вибігла на поле, яке на горбочку було, мені звідти видно – розбіглися більшовики по городах (там росло жито та пшениця) стріляють навмання, бігають неподалік хати, я ще подумала, еге, сиділа б тут біля хутора, вас чекала б…

Врешті я добралася до хутора, який знаходився за чотири кілометри від села і там одна жінка на возі відвезла мене до мого брата, а братова жінка повезла мене в одне село, в Гощинський район.

Хлопці наші швидко дізналися, де я, але, ставились з недовірою.

Хлопці з УПА швидко дізналися, де я, але, ставились з недовірою, думали, а може її більшовики пустили з завданням? А розвідку швидко не було можливості зробити.

Так тривало п’ять тижнів, знову були акції облави, – на п’ятий тиждень мене знову забрали.

Якраз була акція в сусідньому селі і я вирішила повернутися додому, в Садки, і там переховуватись.

Жінка господарчого, якого в тюрмі замучили до смерті, виявилася зрадницею

Дійшла я до села свого бачу йде жінка з села її чоловіка, господарчого УПА перед тим в криївці живим взяли, і в тюрмі замучили до смерті), я її питаю: «Оля ну як там в селі тихо?

Вона відповідає: тихо, тихо, немає нікого.

Я не знала, а вона, як виявилось вже була стукачкою, коли чоловіка вбили, то багатьох людей повивозили в Сибір, а її завербували, тому і залишили в селі жити і працювати на них ( дядько цієї Олі був головою сільради, який і вмовив її працювати на більшовиків.

А продав господарчого його племінник... 

То я пішла далі, ще зустріла Катю, свою племінницю, яку послала подивитися чи немає нікого в моїй хаті. 

Вона пішла, повернулася і каже: тьотя, ідіть, немає нікого.

Тільки я зайшла в садок до себе, а з двору сусідів ідуть більшовики. Ну, думаю, це все.

Спробувала сховатися за клунею, але вони мене побачили... Спитали прізвище я їм сказала Хукал (моєї мами дівоче прізвище)...

Кажу до них: в мене маленька дитина, і мені треба до неї. А більшовики говорять, то підемо в штаб, там розберуться і пустять.

Їх штаб як раз був заквартирований не дуже далеко від нашої хати.

Мамо, навіщо ви мене народили?

В метрах п'ятдесяти, біля хати тієї Олі – жінки станичного УПА, Ведуть мене знову на розп’яття.

По дорозі я маму побачила, все побита, і не тямлячи, що говорю, сказала: мамо навіщо ви мене народили?

По дорозі ми та ще раніше затримані ними дівчата, почали співати пісню: Як Лопотинський з-за кордону у рідний край  у Львів вертав і ніс він думи про повстання тоді чекістам в руки впав.

Чекісти, що везли нас спочатку мовчали, а як почули "чекістам", то відразу скомандували: "отставить"…

Приводять мене до штабу, а там всі чекісти вистроїлися ждуть (їм вже передали, кого заарештували).

Привели до штабу, виходить начальник райвиконкому і говорить: с тебе ще можна було человека сделать, а тепер тебе Украины не видеть.
Кажу, казав сліпий побачу…

Ще допитувались, як я втекла,  хотіли дізнатися чи ніхто мене не відпустив. То я сказала, відрізала: ви спали я і втекла.

По тому завели до хати, розклали на кріслі і давай бити, – один тримає за ноги, другий за голову, і б’ють шомполами по підошвах (зрадники, хоч палками били).

А чекіст кричить: не плюй, не плюй, і б’є ще сильніше.

Цього разу били просто по страшному, я викручусь впаду, вони знову підіймають і знову б’ють.

Потім підіймають з долівки і починають давити…., передавлять горло я тільки руками тряхну в голові паморочиться, відпускають, а потім знову давлять. 

Давили, давили, потім почали закручувати собі на руки мої коси і давай мене по хаті – по стінах.

Розбили мені обличчя, губи, я почала спльовувати кров.

А чекіст кричить: не плюй, не плюй, і б’є ще сильніше.

Довго знущалися так…

Та врешті повезли мене і ще декількох дівчат в сусіднє село, де в чекістів начальство знаходилось.

Приїхали, але в штаб мене не повели, а відвели в хату, яка неподалік знаходилась.
Дивлюсь на дивані лежить хлопець, Юра, який в УПА ( в районі) був шефом зв’язку.

Він дивиться на мене і каже: ну що пізнала мене?

А я кажу, і знати не хочу! А він на те каже: так ти дотепер ще жива? А хіба ти не знаєш, що тебе хотіли вбити і кожен крок твій був переслідуваний.
 – То ти там слідкував, а зараз тут?
Відведіть її, каже, вона потрапить у свій район, там на неї немало мають.

Вмочишь руки в кровь, тогода поверим…тогда дадим человека.…

Вже на слідстві мене вербували, хотіли стукачем зробити.

Слідчий: будеш с нами работать!
Як, кажу?

Слідчий: будешь сидеть дома, работать себе, а пройдет 10 лет, через 10 лет будешь с нами работать.

Ще раніше один слідчий говорив: будешь с нами работать.

А як я зв’яжуся з вами? – питаю.

Дадим тебе человека.

Ну, то давайте.

Нет, ты думаешь тебе вот так сразу и поверим? Нет. За одним столом со Сталиным сидит, и не верят…

Вмочишь руки в кровь, тогода поверим…тогда дадим человека.…

А ще один говорив так: Иди домой. Сиди дома. А через десять лет будешь с нами работать…

А ще, пригадую, привезли мене в Остріг до начальника МГБ, на прізвище Остяков, він теж мене намагався особисто завербувати.

Был бы человек, а мы статью найдем.

Він запитав: Що б ти у мене попросила? 
Я відповіла нічого.

Думаю, так він мене не відпустить тільки із завданням.

Остяков: Ах ничего! Будешь еще локти грызть. Думаешь, тебя не посадят? Был бы человек, а мы статью найдем. По одному свидетелю не судят, а у тебя четыре.

Ты думаешь тебя судить не будут? Был бы человек, а мы статью найдем.

Викликав тоді охоронця і наказав відвезти мене до камери.

Осталась слава на твердому камені. 

Тоді ведуть мене коридором коли зустрічаю жінку зі свого села, Садок, її вже викликали ставати мені наочно, (звали жінку Оля, на сім’ю їх в селі казали Грині)  така жінка  ця тупувата була, коли порівнялися вона каже: «Ой що ж тепер буде?».
Не-знаю, що тепер бу-де відповідаю.

Потім нам зробили очну ставку, слідчий зачитав закони і попередив односельчанку про відповідальність за надання неправдивих свідчень.

Так слідчий Колесник (зі Східної України, добрий хлопець був) мені ставить питання, я відмовляюсь признаватись.

А вона починає перечити, говорити, що я і те і те зробила, валить на мене. Я їй говорю, що ж ти кажеш? А вона мені у відповідь: а я не те ще скажу. 

Але слідчий ніби не почув її слова…і не запитав в неї, "що ж вона таке ще скаже?".

У мене дочка сидить я плачу. То хай і твоя мати поплаче.

Через деякий час – це було десь о пів на другу дня приходить ще одна жінка, вже старша, Ксеня така була – (її дочка вже сиділа в тюрмі за участь УПА) і теж стає мені наочно. 

Говорить Ксеня: вона приходила до мене з бандерівцями і забрали у мене два барани, всяке таке наговорювала...

Але я ж в неї вдома лише один раз була, до її дому принесли важкого пораненого упівця, мадяра за національністю, він кулеметником був в УПА.

Під час бою завжди стояв у весь зріст і так сік більшовиків. Нам говорив так: не маю змоги воювати за свою вільну Угорщину то воюватиму за вільну Україну. То він у неї в хаті в той вечір і помер. А коли я ще була в Норильську, мені приснилась його могила – хрест, шапка його, і надпис: Осталась слава на твердому камені. 

То ця Ксеня мені потім говорила: У мене дочка сидить я плачу. То хай і твоя мати поплаче.

Зрадників ніхто не любив.

Слідчий Колесник ще на неї подивився, довго так затримав погляд, а потім каже, киваючи на мене: Де б вона не була, для неї кусень хліба завжди знайдеться, її пайка не пропаде. А ти в місті знаходишся, а твої діти голодують… потім додав маскуючись: через таких, як вона.

Він її натякнув, що вона зрадниця робить на більшовиків, але голодна.

Пригадую ще одного чоловіка, який кривосвідчив, його звали Полікар Мицик.

Відкриваються двері, з’являється отець в плоті, весь в білому, сивий, і так рукою на мене показує

Сиділа два тижня в КПЗ, у підвалі. 

І там такий випадок був... Лежала на нарах, дивлюсь миші, криси бігають, потім придрімала.

Дивлюсь відкриваються двері, з’являється отець в плоті, - весь в білому, сивий – і так рукою на мене показує – ти вийдеш.

І десь близько 10 години ранку викликають мене до начальника, кажуть: мы тебя пустим, но будешь с нами работать, починають знову вербувати.

–А що мені з вами робити? Хочете саджайте, а хочете відпускайте, а в село я не повернуся, як, що ви мене пустите я в місті буду.

То чекіст каже: ну харашо, будеш с нами сдесь работать.

– А що я буду робити ?
– Не думай, что бандеровцев выдавать. Пойдешь в мельницу работать, или нет, пойдешь по своей специальности работать, в швейную.

И вот получил начальник сто метров материалов, восемдесят раскроил, а двадцать где девалось?

–Як побачу то скажу.

Думаю вийду, він тільки мене бачив...

Так, на цих вих прикладах, я трохи дізналася про їх тактику роботи.

...Врешті мене випустили. Знаю там Іван, сестри чоловік постарався, який перейшов робити до більшовиків..

Вийшла на волю, стою та думаю собі, хто мені повірить? В село вже не повернулася.

Пройшло два тижні. Я влаштувалась на роботу в Острозі.

Одного дня приїхав чоловік з сусіднього села і залишився ночувати в тій хаті де я була.

Я ввечері вийшла корові їсти давати, а цей чоловік лягає на возі у дворі спати.

Я до нього говорю: ідіть до хати чого ви тут будете. 
А він каже Ні, йди сюди.

І говорить: мене сюди прислали у розвідку, дізнатися, як ти тут. Тобі тут важко.
Я втечу.
– Ні не треба, там тобі ніхто не повірить, поки що будь тут. Там до тебе чи солдат якийсь підійде, чи може стукач і вже буде підозра.

А перед цією розмовою посідали за стіл я, Іван, сестри чоловік, і один агент (а цей агент був його рідний дядько), саме він мене перший раз забрав був.

То він йде до мене і говорить давай вип’ємо з нами. А я взяла цю чарку і викинула.

То цей агент, як налетів на мене, кричить: чого її випустили!

То Іван взяв табуретку та кинув в нього...

І цей що в розвідку приїхав каже, що бачить, як мені тут важко і скаже упівцям про це.

"Якщо мені не довіряють, то я сама прийду в ліс і хай роблять, що хочуть, батьків хай не зачіпають, справу ми маємо, – сказала я йому на те", пригадує колишня розвідниця.

Пройшло трохи часу, я кілька раз їздила додому.

Одного разу перед голосуванням ввечері я вдома була, а начальник МГБ Остяков, пішов у кантору і перевіряє чи є я в списках на голосування.

Мені дівчата прийшли зразу сказали, що начальник МГБ Остяков приходив, перевіряв тебе в списках.

Що робити, я ноги за пояс і двадцять кілометрів мусіла йти голосувати…

Я, щоправда, дівчат, агітувала, голосуйте, але перекреслюйте – голосуйте проти всіх.

...Так проробила в районі, у швейній 10 місяців, і мене забрали.

Підібрали матеріали (сфабрикували).

Підроблені записки в них були, зібрали свідчення двох жінок, одній з них я шила плаття, начебто я це робила за ліки. А ліки, то, звісно, для поранених бандерівців.

Засудили на 10 років…

Слідчий перед тим зачитав протокол допиту, де говорилося, що я працювала в УПА, а я уточнила, що не в УПА, а в ОУН. 

Він так, подивився, теж нормальний чоловік був, за ОУН же більше дають, сказав… Але мені вже було все одно...

А перед тим як мене засудили то потрапила  ізоляцію на карантин – сиділа в Острозі, в камері смертників.

Там тисячі людей було знищено.

Стіна – триметрова і вся в таких, величиною як коробка сірників, квадратиках. І в кожному квадратику ім’я і прізвище людини-смертника.

До слова, про такі ж камери згадував і ще один повстанець – Микита Лопоха господарчий з Колківської республіки, який в старості жив в сусідньому з Надією Петренчук селі – Башмачці.

Він був засуджений до страти, якому згодом кару смерті замінили на 25 років Воркути.

Згадувала Надія Петренчук ще один випадок, зустріч із засудженим до страти працівником СБ, який теж був з Острозького району:

Мили з дівчатами підлогу заглянули через вівчок в камеру – дивимось стоїть хлопець, такий сам природний, гарний, на вигляд 25 років.

Зговорились каже нам: Не переживайте дівчата, ви ще повернетесь додому. А мені вже все. Так він сказав. А в наступну ніч його розстріляли.

На мене ж чекав етап в Норильськ... 

https://bastion.tv/

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020