Портал Українського Націоналіста

П'ятниця, 26 лютого 2021

З Надією Дашко та Михайлом Михайлюком шукаємо затишний куток, де могли би поговорити про їхню недавню поїздку на фронт. Дорогою пані Надія каже своєму супутникові, що телефонували з однієї бригади. Повідомили, що терористи повернули тіло одного з двох бійців, котрі недавно зникли за нез’ясованих наразі обставин. Чоловіка просто замордували…

Найперша думка, яка виникла, – що на наші позиції проникла ворожа диверсійно-розвідувальна група і, як мовлять, узяла «язика». А потім з нього страшними тортурами намагалися вибити інформацію. А друга – чи повідомлять про цей випадок наші ЗМІ? Чи традиційно обмежаться про ситуацію на фронті кількома фразами десь посередині новин про нові обстріли українських позицій та наявність або відсутність втрат з нашого боку. «Так, – пізніше погодиться з цією думкою Н. Дашко. – Про те, що в Україні йде війна з Росією, пам’ятають лише ті, хто воював, родини загиблих, ті, хто зараз на фронті та в їхніх сім’ях і ми, волонтери».

За час війни в Україні вже з’явилося звання «Ветеран АТО». А пані Надію Дашко із села Похівки та М. Михайлюка – старосту села Забережжя і багатолітнього керівника Богородчанської районної організації Спілки волонтерів цілком справедливо можна назвати ветеранами цього руху. Скажімо, для Н. Дашко це була вже шоста поїздка на передову. Власне, до цього її спонукають не лише патріотичні почуття, а й особисті обставини. Адже має зятя, котрий служить в одній з частин протиповітряної оборони і вже провів дві ротації на фронті. А пан Михайло отак відразу і не може пригадати кількість таких поїздок. «Вже за десяток перевалило», – підказує Надія.

Народ і армія – єдині

І відрадно розмовляти з такими людьми, бо тепер якщо про війну ледь згадують, то про волонтерів фактично забули. Ніби вже немає цього руху, котрий на початку російської агресії в Україні відіграв значну роль в обороні країни. Навіть доводилося чути, що саме така всенародна підтримка нашої армії, котра тоді воювала не так силою зброї, як силою духу, десь збила пиху з агресора. Хоча на початках волонтерський рух розвивався дещо хаотично. Було чимало трагічних випадків, коли волонтери потрапляли в полон, помилково заїхавши на окуповану територію, чи гинули під обстрілами. Доволі часто допомога не потрапляла за призначенням, бо волонтерів не допускали до передових позицій. Як розповідав ще один житель Богородчан, котрий досі займається волонтерством, під час однієї з поїздок, а це було ще в перші роки війни, також не змогли безпосередньо передати привезене бійцям. «Нам наказали вивантажити все на склад при якомусь там штабі. А вони, мовляв, самі розберуться, що кому куди і скільки, – каже чоловік. – У нас ще з попереднього Майдану залишився папір помаранчевого кольору, котрим ми обгорнули наші коробки. Через місяць знову приїхали в розташування тієї частини. Знову сказали все передати на склад. Заходимо туди, а коробки, котрі привезли минулого разу, навіть не розпаковані». Такі та схожі моменти викликали певне розчарування в суспільстві. Поповзли чутки, ймовірно, не без втручання ворожої пропаганди, представників «п’ятої» колони в Україні, що навіть самі волонтери наживаються на цьому.

– Це було неприємно чути, хоча безпосередньо нас такі розмови не стосувалися, – зазначають мої співрозмовники. – З самого початку ми мали зворотній зв’язок з бійцями на фронті, знали куди й до кого їхати, що везти. Траплялося, що везли й дрова, бо там поля, дерев майже немає, а на чомусь треба зварити їжу, зігрітися. Ми пережили той етап очорнення волонтерського руху. Різні розмови припинилися. Час показав, що волонтерство себе виправдало, й досі, як ми зробили висновки з останньої поїздки на передову, залишається актуальним. Про це свідчать не лише численні подяки, в тому числі й письмові, котрі отримуємо як від бійців, так і командирів частин. Скажімо, надійшла подяка від командира 36-ї бригади морської піхоти, з яким ми зустрілися у Водяному прямо в окопах.

Карпатський «Рембо»

– Під час цієї поїздки ви відвідали чотири чи навіть п’ять бригад, – уточнюю у своїх співрозмовників. – Вона далася нам непросто. Власне, готові були виїхати ще до Великодня, але завадив карантин. Потім додалися інші перепони. Скажімо, фактично вся наша група перехворіла на коронавірус. Були проблеми і з транспортом. Свого ми не маємо. Тож цю дуже важливу частку беруть на себе підприємці, в яких є буси. Це також для них становить певні незручності. Адже як мінімум на тиждень доводиться виводити свої машини з бізнесу, а грошей за це водії не беруть, товкти їх на поганих дорогах. Скажімо, в цій поїздці ми подолали понад три з половиною тисячі кілометрів, з яких 850 – уздовж лінії фронту. Їхати доводилося полями. Подекуди навіть військові «УАЗи», котрі нас супроводжували, не всюди могли доїхати.

– Хто наразі був за кермом?

– Ми поїхали двома «спринтерами», – розповідає М. Михайлюк. – Загалом у нас два, так би мовити, штатні водії – Роман Олексин та Іван Дем’янів із села Хмелівки. Та цього разу Іванові не вдалося поїхати і його замінив Степан Паранюк. Власне, він постійно їздить як волонтер, а тепер ще й перебрав на себе функцію водія.

Коротше кажучи, все нам щось перешкоджало виїхати. Врешті-решт, я, так би мовити, вольовим рішенням призначив дату, бо відчував: якщо не поїхати тепер, то вдасться вибратись аж після Нового року. А хотілося привезти подарунки нашим бійцям до свят.

Перша наша зупинка була в Торецьку на Донеччині. Там стояв один із підрозділів «Правого сектора». Приїхали туди вже ввечері, дорога була дуже важкою, стояв густий туман, бачили багато аварій, але Бог допоміг доїхати без пригод. Переночувавши, поїхали на Луганщину в розташування 14-ї бригади. Зокрема в 130-й розвідувальний батальйон. Побували на двох їхніх позиціях…

– Ви кажете: на позиціях. Наскільки розумію, зустрічалися з бійцями прямо в окопах?

– Так, ми приїжджали прямо на крайні позиції, за якими вже починалася зона розмежування, чи, як її ще називають, «сіра». Далі відвідали 80-ту десантно-штурмову бригаду. Дуже хороший колектив. У бригаді служить багато жінок, в тому числі й з нашої області. Переважно це кухарі та медики. Нас приймав земляк з Рогатинського району офіцер Микола Купер. Потім навідалися до «Чорних запорожців» – бригади з Білої Церкви, сформованої ще у 2002-му. Цікава історія нашого знайомства. Це було п’ять років тому. В районі Авдіївки нас зупинили на дев’ятому блокпосту. Стоїть там такий кремезний боєць і запитує, звідки ми. Кажемо, що з Івано-Франківська. «Так і я з Івано-Франківська», – відказує. Як з’ясувалося, Володимир Гнатюк – не просто з нашої області, а ще й з Богородчанського району, з села Порогів. Та одружився в Білій Церкві і вже 25 років живе там. На війну пішов прямо з Майдану. В бригаді його дуже цінують. На час нашого теперішнього приїзду він був у відпустці, бо закінчився контракт, але має намір знову повернутися на службу і командир бригади, можна сказати, нетерпляче на нього чекає. До речі, з комбригом ми ніяк не могли зустрітися. А цього разу, довідавшись про наш приїзд, він відрядив свого заступника, щоби супроводжував нас до штабу. Зустріч була дуже теплою, нас почастували обідом і ми гарно поспілкувалися. Власне, куди ми не приїжджали, нас всюди радо зустрічали. Тим більше, що в багатьох частинах нас уже знають. Ось, наприклад, заїхали до 130-го розвідбату. До їхнього штабу нас супроводжував боєць, який родом із Крихівців під Івано-Франківськом, служить недавно. І він був неабияк здивований, коли до нас почали зусібіч підходити хлопці, вітатися, питати, як доїхали. Пояснюємо йому, що вже не раз ночували тут. З їхнім кухарем, на прізвисько «Балу», бо також доволі кремезний, у нас зав’язалася справжня дружба. Він сам з Тернопілля й на війні майже з самого початку.

Наступною нашою зупинкою стала база тактичної групи «Сапсан». Це один з підрозділів «Правого сектору», до якого ми завжди навідуємося. Його створили учасники «Самооборони» нашої області. Там маємо багато друзів. Чимало з бійців «Сапсану», які вже відвоювали, але готові в будь-який момент повернутися на позиції, займаються волонтерською діяльністю. Командує цією групою Народний Герой України Юрій Сирота. До речі, якось він на День волонтера приїжджав до Богородчан, виступав у будинку районної ради.

Далі відвідали один медичний центр – стоматологічний. Його створив в одному із сіл Донецької області чоловік на ім’я Ігор. Сам він чи то з Івано-Франківська, чи зі Львова. Там лікують зуби, протезують хлопцям з ВСУ та «Правого сектору», база яких розташована неподалік. Тож і там залишили подарунки, в тому числі й відро вареників... До речі, біля цієї лікарні наші майстри з Косова збудували церкву. Під час нашої попередньої поїздки там був тільки зруб. Тепер уже стоїть справжній храм, правда, зачинений, але ключ у замку ззовні дверей, аби будь-якої миті кожен охочий міг туди зайти й помолитися. Що ми й зробили. Також побували у бійців «Правого сектору». Там служить одна жінка – Тетяна Тетешко, в неї навіть позивний такий «ТТ».

– Це як називали командирський пістолет часів Другої світової війни?

– Причому вона й посідає якусь командирську посаду. Власне, ніколи на цьому не акцентували. Просто під час кожної поїздки ми її відвідували, звісно, з подарунками від нашої організації. Потім заїхали до Стрийської бригади протиповітряної оборони. Там служить наша землячка з Росільної. Мама з чоловіком передали їй дві коробки з продуктами, одягом тощо. Ми чимало додали свого…

– Почекайте, це що, дружина на війні, а чоловік удома?..

– Він також військовий. Перед цим був на передовій, повернувся з ротації, а жінка поїхала. До речі, там ми зустрілися з косівськими волонтерами. Ними керує Оля Герасим’юк. По суті, в нашій області вони і ми – то найпотужніші волонтерські групи. Вони також приїхали двома бусами, привезли здебільшого м’ясну продукцію. Ми трошки поспілкувалися і роз’їхалися по своїх маршрутах. Щодо нас, то ми вкотре навідалися до знайомого капелана Ярослава Даніва. Це також наш давній друг. Його церква розташована в одному із сіл уже за контрольно-пропускним пунктом. На час нашого приїзду він саме готував подарунки для дітей, котрі живуть у так званій зоні розмежування. Ми передали йому печиво, цукерки. А вже коли повертались, отець переслав нам фото – як він передає подарунки. Взагалі, цьому чоловікові дивуєшся. Він такий худий, що думаєш, як вітром його не здуває, а енергії можна тільки позаздрити. Скажімо, розпитував, з ким ми контактували на передовій, брав номери телефонів, передзвонював до бійців, їздив до них, відправляв Служби Божі, сповідав, причащав…

Отець Ярослав ще очолює місцевий відділ служби допомоги «Карітас» нашої Греко-католицької церкви. Там працює вся його родина, в тому числі й старший син, також священник. А крім того, він, по суті, є нашим провідником у тому районі Волновахи, знає всі населені пункти і його там знають. Якось ми, заблукавши в полях, заїхали вже на територію розмежування. Вчасно схаменулися, повертаємося і на вже нашому українському блокпосту нас зупиняють і далі не пускають: хто, чи ми не якісь диверсанти переодягнені. Зателефонували до отця. Він приїхав на блокпост, забрав наші паспорти і десь за годину-півтори повернувся з усіма дозволами і ми спокійно могли їздити по позиціях. Тоді там стояла 128-ма бригада.

Цвяхи також зброя

– Наскільки важлива волонтерська підтримка нині? Армія начебто забезпечена.

– Найперше, це підносить моральний дух бійців. Їм не так важливо, що ми привезли, як те, що ми приїхали їх відвідати. Наприклад, у цю поїздку взяли гілки нашої карпатської смереки. Хлопці їх розібрали «на ура». І коли вже поверталися, нам надіслали на вайбер фото своєрідної ялинки, зробленої з цих гілок. Написали, що придбають іграшки і будуть із цим зустрічати Новий рік.

Або інший приклад. Передаємо бійцям пироги. На кожному відрі надпис, що їх приготували в такій-то школі, такого-то села, району, області. Потрапить до бійця з Прикарпаття – це для нього ніби привіт з малої батьківщини. Їстиме їх боєць з Одещини чи Чернігівщини, йому також буде приємно, що про нього пам’ятають і піклуються на далекому від нього Заході України. До того ж, яке б не було нормальне продовольче забезпечення нашої армії, але домашнє є домашнє. Скажімо, на зворотному шляху ми отримали на вайбер відгуки від бійців про те, що таких смачних пирогів вони не їли за все своє життя! Також дуже дякували за тушонку. Ми придбали свиню і два дні робили консерви в одній хаті.

– А як наліпили таку величезну кількість вареників?

– Нам допомагають у цьому весь Богородчанський район, уся область. А цього разу вареники готували у школах сіл Іваниківки та Яблуньки. Якщо загалом, то їх готують десь майже в половині шкіл нашого району. І так само підписують свої відерця з пирогами – це, скажімо, з Крички, те – з Порогів, інші – зі Старуні, Забережжя… Все залежить від ситуації. Також сприяють у тому наші районні лікарні – Богородчанська і Солотвинська. Інколи даємо їм смалець, шкварки, борошно. А ось посуд, в який запаковують вареники, купуємо за власний кошт. Причому виробили технологію, як правильно закривати пироги. Бо на початках було таке, що поки привеземо, верхній пласт продукту вже покривався пліснявою. Тепер цього немає. До речі, ліплять вареники й самі люди у себе вдома. А під час однієї з поїздок для бійців і голубців наробили.

Якщо взяти цю поїздку, то головний акцент зробили на, так би мовити, технічній частині. Везли те, що найбільше потрібне хлопцям на передовій. Зокрема цвяхи, болти, гайки, молотки, кувалди. Також целофанову плівку, фольгу, тисячу мішків. Чи пісок в них засипати для облаштування позицій або бліндажів, чи просто сміття зібрати… Привезли і чимало теплого одягу. Хлопці також були дуже вдячні за це. Бо, скажімо, хоч бійці наразі мають відповідну уніформу, але чи довго вона прослужить, якщо треба залізти під танк, «броню» чи машину, і її немає де випрати.

До речі, це дуже важливий момент. І багато тут залежить від командира, як він облаштує побут своїх підлеглих. Скажімо, років два тому ми заїхали на базу однієї частини. Були приємно здивовані, побачивши там справжню пральню. Десь чотири чи навіть п’ять машинок, розташовані в будці, де перевозять людей, щось на зразок «кунгу». База розміщувалася на території колишнього піонерського табору. Через тиждень після нашого від’їзду її накрили ворожі «гради». Видовище, як розповідали, було страшне. Земля від тих ударів, як-то кажуть, «ходуном ходила». Все, що там було, знищили. На щастя, люди, а там служило і чимало бійців з нашого району, не загинули.

Власне, все, що ми привезли, приймали з радістю. Навіть подушки. Роздали їх десь із півсотні, а то й більше. Значну частину замовили в одній фірмі зі Стрия Львівської області, а крім цього, і наші місцеві жінки передали. У них навіть були наволочки з вишивками. Так само хлопці дякували за матраци. А вони, особливо на передовій, вельми потрібні. Скажімо, боєць в окопах захоче перепочити, то вже може присісти не на землю чи, у кращому разі, на дошку або шматок шиферу. А ще привезли 50 коробок, так би мовити, подарункових наборів, у кожному з яких були як продукти, скажімо, тушонка, сало, так і мило, шкарпетки, зубна паста тощо. А також пакуночки з цукерками до Миколая. Нам їх без націнки продала підприємець з Богородчан Ліда Глід.

Для фронту? Нема питань…

– Очевидно, потрібно було зібрати чимало коштів, щоби то все придбати?

– Підготовка до поїздки не менш складна, ніж сама поїздка. Найперше потрібно визначити конкретну мету для збору допомоги і на що саме передусім витратити ті кошти. Зокрема знайти, де придбати найнеобхідніше. І тут найбільша територія, на якій працюємо, – це школи. Вчителі й самі долучаються і вміють так зарядити енергією учнів, що маємо відчутну допомогу як у зборі коштів, так і практичну. Друга – церкви. Більшість священників працює на своїх парафіях у цьому питанні. Знову ж таки збирають кошти, продукцію. Скажімо, це отці Іван Стефанишин з Порогів, Володимир Петришин, Степан Зуб’юк, недавно долучився й молодий священник із Похівки. Не можна не згадати і про богородчанських отців – настоятеля храму Івана Богослова УГКЦ Івана Мачкодеру та його помічника Михайла Момота. А найголовніше – вони благословляють кожну нашу поїздку, відправляють молебні, і це дуже важливо для нас.

Постійно нас підтримують і підприємці. Від початків весь час допомагає родина Паранюків. По суті, вони забезпечують технічний бік нашої роботи. Йдеться не лише про фінансове забезпечення. Наприклад, ми не маємо свого офісу, але ж треба десь складати все, що зібрали. Ярослав Паранюк у центрі Богородчан надав для цього своє приміщення. Це лише один момент. Як уже згадував, його рідний брат Степан у цій поїздці був і за водія. (До речі, брати Паранюки зазнали на цій війні втрат. Під Донецьким аеропортом загинув їхній рідний племінник. Він добровольцем пішов на війну, а мамі сказав, що їде на заробітки. – Авт.). Чи підприємець Іван Максимів, котрий постійно допомагає своєю продукцією (овочі, фрукти, коробки, куди складаємо наші подарунки). Від початку співпрацює з нами і Степан Червинський із села Горохолина, Анатолій Дирів з Богородчан – його хліб, печений на дровах, дуже подобається бійцям. Возимо на фронт і старобогородчанський хліб. Є у нас і своя людина, котра працює з нашими перевізниками й таксистами…

Загалом на прохання «хлопці, для фронту» відгукуються без питань. Кожен дає, що може. Ще з 2014 року співпрацюємо з благодійним фондом «Вефель». Це місійний християнський рух у Західній Україні, котрим керує подружжя євангелістів Музиків. Директорка фонду – Інна Юріївна, а її чоловік Юрій Степанович є координатором. Він, до речі, також приїжджав у Богородчани. Надав велику допомогу лікарні. Завдяки фонду може підтримувати і родини військовослужбовців, і малозабезпечених. Під час цієї поїздки, крім одягу, передали бійцям і дуже потрібні, особливо для розвідників, натовські пайки. А в них передбачено й можливість розігріти їжу без розпалювання вогню.

Власне, і звичайні люди чимало допомагають. Обласна спілка волонтерів виділила мийні засоби, пальне на нашу поїздку. Дуже допоміг супровідний лист від нашого обласного військового комісара полковника Володимира Ярмошука. А коли вже поверталися, перетнувши без пригод, по суті, всю Україну, то тільки у Львівський області до нас причепилася за якусь дрібничку поліція. Ну так, машини були брудні, ми ж полями їздили, самі стомлені, тож вигляд відповідний. Намагаємося пояснити ситуацію, та де там… Урешті-решт, лист на бланку Міністерства оборони з підписом полковника зробив свою справу.

Червоно-чорний – наш бойовий прапор

– Скажіть, які настрої тепер у хлопців на війні? Коли вона почалася, то було все зрозуміло. Чергова агресія москалів, якій потрібно дати відсіч. З нинішнім «головнокомандувачем» ситуація доволі непевна. Таке враження, що ми просто здаємо країну і людей, котрі воюють.

– Знаєте, є таке поняття «ідейники». Не раз, особливо в цій поїздці, ми зустрічалися з хлопцями, котрі на війні ще з 2014-го. Вони знають, з ким воюють і від кого боронять країну. Так, у цій ситуації є деяке розчарування, та хлопці не здають позицій. Також дуже неприємно чути, коли про них кажуть, що пішли на війну за гроші. Нехай би ці «базікали» самі спробували такого «заробітку». В болотах, снігах, у холоді й під палючим сонцем, перед лицем смерті… Мимоволі ми звертали увагу, що на рукавах у бійців нашивки, як блакитно-жовті, так і чорно-червоні.

– Останні, здається, не за статутом.

– Не має значення. Вважаю, що чорно-червоний давно потрібно зробити бойовим прапором нашої армії. Власне, прапори є на кожному нашому блокпосту. Вони можуть бути побиті вітрами, понищені дощами, але є. Для однієї поїздки нам пошили прапори, які ми роздали. Всюди їх брали з вдячністю. Запам’яталося, як заїхали на один з блокпостів, і боєць, до речі, російськомовний, нам дуже дякував, бо їхній прапор уже втратив свій вигляд, а де придбати новий, вони не знали.

– Інакше кажучи, є кому країну боронити і є кому допомагати. Краще годувати свою армію, ніж чужу.

…Поки матеріал готували до друку, сталася одна цікава подія. Коли автор цих рядків добирався на роботу з Богородчан, зупинився бусик. У ранкових сутінках я не одразу й розгледів, що за кермом військовий. Потім побачив, що це зовсім молода людина. А на війні з 2014 року. Пішов добровольцем. І наразі їхав до своєї частини. Я сказав, що саме пишу про богородчанських волонтерів.

– Про Михайла Михайлюка?.. Він нам дуже допомагає. Ось везу цвяхи, молотки, шурупи від нього. Це такий чоловік, навіть не чоловік, а чоловічище! І Славко Паранюк допомагає. Та й багато простих людей не забуває про нас. Передавайте привіт Михайлові Михайлюку!

– Від кого, Ви ж не вказали своєї частини. Очевидно, з «Правого сектору»?

– Від «Хлопчика», – усміхнувся боєць на прощання.

Редактор відділу газети “Галичина”

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020