Портал Українського Націоналіста

Понеділок, 22 квітня 2019

Це сталося 15 жовтня 1959 року. Приблизно опівдні з мюнхенського офісу Організації Українських Націоналістів, що на Цепеллін-штрасе, 67, вийшов провідник ОУН Степан Бандера. Разом із ним була співробітниця офісу. Вони сіли в авто Бандери «Опель-Капітен» синього кольору і поїхали на ринок, де жінка допомогла своєму керівникові вибрати для сім'ї овочі, після того повернулася на роботу, а Бандера автом поїхав додому — на обід.

Як правило, у таких поїздках містом його завжди супроводжували охоронці, того дня також один із них був на службі, але на момент відходу Бандери кудись відлучився. Тож провідник ОУН вирушив додому сам.

Ось і вузенька Крайтмайр-штрасе, де він мешкав у будинку під номером 7. Приблизно о 13.00 Бандера заїхав на неї з боку Занд-штрасе і зупинився біля свого під'їзду. Не відомо, чи помітив Бандера молодого чоловіка, який стояв за кілька метрів від його будинку — неподалік №№13 і 15. Якби провідник ОУН приїхав трохи раніше, то він цілком міг помітити цього молодика ще далі — на розі вулиць Дахауер і Занд. Той походжав туди-сюди, водночас пильнуючи вхідні двері будинку на вулиці Крайтмайр, 7. Але чи зауважив його Бандера, ми вже не довідаємось. Як і не дізнаємося, чи впізнав під час наступної зустрічі Степан Бандера цього чоловіка, адже їхні шляхи вже кілька разів перетиналися і він міг його пригадати візуально.

Натомість відомо, що молодик дуже швидко підійшов до будинку №7. Він спостеріг, що лідер ОУН поставив свій «Опель» у гараж і щось шукає у ньому. Чоловік, проте, не ризикнув підступити ближче у білий день, щоб здійснити замислене, а тому зайшов у будинок, відчинивши власним ключем вхідні двері. У нього в руці був невеликий пристрій, заряджений отруйними ампулами. Молодик піднявся на кілька сходинок, так, що його вже не було видно з входу. Згодом він пояснить, що у момент, коли зайде Бандера, він планував зійти вниз, щоб зустрітися з ним. Однак ці плани ледь не сплутала жінка, котра працювала тут хатньою робітницею і саме поверталася додому. Вона стала спускатися. Такої можливості чоловік не передбачив, це ламало його початковий задум. Він змушений був зійти вниз, ризикуючи, що туди підійде Бандера і вони зустрінуться. Молодик став біля ліфта і, коли жінка порівнялася з ним, натиснув кнопку виклику. Вони обмінялися вітаннями, і жінка вийшла надвір, де сіла на свій велосипед і поїхала. А Бандери все не було. Чоловік знову піднявся сходами і сховався за ріг сходового майданчика.

Раптом він почув, що вхідні двері відчинилися. Чоловік зійшов униз і побачив Бандеру, який саме зачиняв своїм ключем двері. Робив він це лівою рукою, бо правою притримував під пахвою пакунки. Зачинивши двері, Бандера повернув голову і зустрівся поглядом з чоловіком. Той розгубився від несподіванки і не придумав нічого кращого, як рвучко нахилитися та вдати, що зав'язує шнурівки на черевиках. Пізніше він розповість, що у той момент картав себе за таку нерозважливість, бо насправді його взуття було без шнурування. Він випростався і зійшов до Бандери, який з пакунком у правій руці і ключем у лівій все ще стояв біля вхідних дверей. Обмінявшись з ним банальними фразами на зразок «Що, не працює замок?», «Та ні, все гаразд», чоловік лівою рукою відчинив двері та, ступивши півкроку на вулицю, підняв праву руку та вистрелив отрутою в обличчя лідерові ОУН. Той упав на підлогу, а молодик швидко вийшов надвір, зачинив двері і зник. А ще за якийсь час хтось з мешканців будинку знайшов на сходах чоловіка, якого знав як свого сусіда Степана Попеля. Поряд лежала сумка з червоними помідорами, які він так і не доніс додому.

Бандера ще якийсь час був живий, але непритомний. Дорогою до лікарні він помер. Спочатку лікарі діагностували в нього пролом черепа внаслідок падіння. Але що спричинило падіння? Відповідь дали результати судово-медичної експертизи — в організмі загиблого виявлено смертельну отруту — синильну кислоту. Убивця Бандери мав документи на ім'я Ганса Йоахіма Будайта, який нібито був креслярем із Дортмунда. Насправді вбивцею був уродженець Львівщини, 28-річний Богдан Сташинський, агент КДБ, який перед тим уже вбив одного з відомих діячів українського еміграційного руху Лева Ребета. Варто сказати, що весь післявоєнний час керівники ОУН за кордоном жили у передчутті загрози ймовірних замахів радянських спецслужб. Тому на сторожі життя керівників Організації стояли співробітники Служби безпеки ОУН. Вони й запобігли кільком замахам на життя Степана Бандери. Зокрема, у 1947 році есбісти знешкодили такого собі Ярослава Мороза, який мав у Мюнхені вбити лідера ОУН. Через неповний рік було викрито ще одного атентатника — Володимира Стельмащука. Він уже навіть зумів встановити місцеперебування Бандери, але після викриття втік у радянську зону окупації.

 Полювання на Бандеру

Також до Східної Німеччини втік волинський німець Степан Лібгольц, який намагався видати себе за прихильника українських визвольних змагань. Він силкувався втертися у довіру до людей з найближчого оточення провідника ОУН, намагаючись зібрати дані про його місцеперебування і спосіб життя. Коли ж його викрила СБ ОУН, він зник. Восени 1952-го у Мюнхен прибули двоє агентів з Чехословаччини з документами на ім'я Легуди та Лемана. Проте західні розвідки мали своїх агентів у радянських спецслужбах, а тому Легуда і Леман були заарештовані та засуджені за шпигунство, хоч основним їхнім завданням було вбивство Степана Бандери. Крім боротьби з ворожою агентурою, Служба безпеки чимало уваги приділяла охороні керівників Організації (не лише Бандери). Скажімо, у лідера ОУН були особисті охоронці. Серед них — колишній в'язень гітлерівських таборів смерті (Гросрозена і Заксенгаузена, Ревенсбурга та Дори) Степан Мудрик. Потім він пригадував, як за кілька тижнів до замаху КДБ на Степана Бандеру до мережі розвідки ОУН надійшла інформація про те, що планується нова спроба політичного вбивства. Але тоді це попередження знехтували.

Якби ж на підставі цієї інформації вирішено було вивести Бандеру з-під удару (як і пропонував Мудрик), замахові вдалося б запобігти. Вважається, що одним із тих, хто на засіданні злегковажив застереження керівника СБ, був сам провідник ОУН. «Багато років у мене перед очима проходив перебіг засідання Проводу ОУН, на якому я попереджував про небезпеку, говорив гостріше, ніж того вимагав етикет, але марно. І все життя, згадуючи Провідника, мені мимоволі приходила думка, що в серйозність попередження Бандера повірив в останні секунди свого життя», — згадував потім голова СБ.

Убивство на Крайтмайр-штрасе, 7, взялася розслідувати німецька поліція. Вона з'ясувала прізвище вбитого — Степан Попель і виявила у нього під пахвою правої руки кобуру з пістолетом. Загиблий був ліворуким — шульгою. Що ж до вбивці Бандери, Богдана Сташинського, то, вийшовши з будинку, він на сусідній вулиці викинув ключа, витягнув з кишені ампулу з рідиною, розчавив і глибоко вдихнув пари з неї. Згодом викинув зброю в річку і, забравши в готелі свої речі, виїхав до Франкфурта. Звідти під прізвищем Ковальський вилетів рейсовим літаком до Берліна. У Східній Німеччині Сташинський довідався, що за успішне виконання завдання зі знешкодження лідера українських націоналістів його нагородили бойовим орденом Червоного Прапора. Тут наголос варто зробити на слові «бойовим» — цим орденом у мирний час нагороджували лише за виконання якогось надзвичайно важливого військового завдання. Згодом його перевезли до столиці СРСР і у штаб-квартирі Комітету держбезпеки на Лубенській площі вручили нагороду, її Сташинський отримав з рук голови КДБ Олександра Шелепіна.

Ще через три роки після вбивства він переїхав у Західну Німеччину, здався тамтешній владі і розповів на суді про свою діяльність кілера КДБ. За вбивство Бандери його засудили лише на 8 років тюрми, бо винним у злочині вважався СРСР, а Сташинський був лише виконавцем «злочинних наказів» своїх керівників із КДБ. В ув'язненні він пішов на співпрацю з американськими спецслужбами, а тому відсидів лише половину строку. Після того Сташинський зник. За однією з версій, американці змінили йому зовнішність і, за програмою захисту свідків, оселили десь чи то у США, чи то в якійсь іншій західній країні.

Олег Стецишин

Авторські публікації

Газета «Нескорена Нація»

№1 (290)

Січень 2019