Портал Українського Націоналіста

Середа, 08 липня 2020

На змаганнях в Америці я отримав нагороду "Новачок року" і посів перше місце. Хтось зі знайомих сказав, що тобі без ніг живеться краще, ніж з ногами. Важко сказати, чи це так, але я щаслива людина, бо ніколи не сиджу на місці.

Майор Нацгвардії Микола Левкун: Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою 01

Фото: Віка Ясинська

Я народився на Західній Україні - і раптом що? приєднуватися до Росії? Ця країна мені ніхто.

Після школи у мене не було бажання вчитися, а треба було або в армію йти, або кудись поступати. Обрав срочку. Служив у Львові. В січні 2004 я потрапив у автороту, потім мене розподілили у Тернопіль. Далі стрілецька рота в Івано-Франківську - забезпечував конвоювання засуджених. А коли до закінчення контракту залишалося недовго, я зрозумів, що треба щось міняти, бо я просто спивався. Це була маленька військова частина - ніякого кар’єрного зростання. І я поставив себе перед вибором: або я поступаю у Харківську академію тепер вже Нацгвардії, або взагалі кінчаю з армією і знаходжу якусь справу в громадянському житті. Вирішив поступати. Успішно пройшов усі комісії, склав іспити - і поступив на командно-штабний факультет управління. Від навчання кайфував. Через півроку я став старшиною курсу. А потім залишився в академії курсовим офіцером. Мені подобався Харків, там ми познайомились з моєю теперішньою дружиною. В 2010 році у нас народився син, а потім і доня.

З огляду на те, що я служив у внутрішніх військах, усі мої підрозділи були на Майдані, але з іншого боку. Але серед них були і такі, що підтримували народ. Те саме було під час перших заворушень на сході – чимало з моїх однокурсників залишились на боці бойовиків. Правда, коли все почалося, я не одразу зрозумів, що робиться в Україні. А коли розібрався, ставати якоюсь типу "Харківською народною республікою" зовсім не хотілося. Я народився на Західній Україні, на Івано-Франківщині, прожив там до 23 років, і раптом що? приєднуватися до Росії? Ця країна мені ніхто. Так, у них була сильна армія, а наша спочатку здавалася безсилою, але ситуація швидко змінилася.

Мені не хотілося залишитись осторонь подій - і в середині квітня 14-го року на черговій читці розпоряджень я дізнався, що набирають бажаючих на розрахунки СПГ-9. Я дуже добре знав, як використовувати цей гранатомет – тому поїхав на війноньку. Це був зведений загін антитерористичного центру відряджених в зону АТО. Потрапив під Слов’янськ, на блокпост З-А– на той момент там була сама жопа. Щойно ми туди приїхали – одразу почався артобстріл. Залізли під БТР, визираємо з-під нього - перед нами стоїть чувак у коротких штанах, кітель розстібнутий, без броні, і каже: "Котики, добро пожаловать на З-А".

Обстріли були щодня, але коли з міста вийшла колона Гіркіна, війна на цій ділянці закінчилась. Проте досить сильна вона була на Красному Лимані. Це недалеко від нас – і ми бачили і чули, що там відбувається. На посту 3-А я пробув 15 днів, повернувся звідти старшим лейтенантом.

А потім від товариша я дізнався, що в Харкові проходить допідготовку якийсь донецькій підрозділ - окремий загін спецпризначення. В ньому було лише 9 чоловік - усі інші залишились на тому боці. Я поїхав туди, поговорив з командиром загону - і перейшов до них. Зараз вони називаються "Омега-Харків".

Перша наша ротація – листопад 14 року. Слов’янськ. Ми займались розвідкою - за наказом виїжджали на нулі . Об’ їздили купу точок вздовж всієї лінії фронту. Всього в зоні АТО я провів 24 місяці. Спочатку я був офіцером розвідником, потім став заступником командира в розвідувально-пошуковій групі, а далі командиром снайперів.

Дебальцеве. Раніше я таке бачив у фільмах про Чечню і Афганістан, а тут ось воно - не на екрані.

13 лютого 2015 року ми були в Харкові. В кінці робочого дня командир сказав, що усі по домівках, але на телефонах. І коли я вже на трамваї проїхав чималу відстань - він подзвонив і терміново викликав назад на роботу. Я тоді був ще офіцером-розвідником, і якщо напряму дзвонить начальник, значить, трапилося щось дуже серйозне. Я підбіг до воділи - попросив зробити вимушену зупинку, він відмовлявся, доки я не сказав, якщо не зупинить - вискочу на ходу. В результаті випустив на світлофорі. Я взяв таксі, добрався до частини – а там отримав розпорядження їхати в Дебальцеве - підсилити наш стрілецький батальйон.

У ніч з 13 на 14 число ми були у місті. Туди нас заводили чуваки з Грузинського легіону, і Дебальцеве вже було закрите. Ми стояли на залізничному вокзалі. Не було жодного танка тут, а у нас була лише одна бронемашина, усі інші легкові. В моєму підрозділі було 18 чоловік, плюс приблизно 100 з лінійного батальйону – це мобілізовані хлопці.

Майор Нацгвардії Микола Левкун: Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою 02

І те, що було далі, мабуть, найбільше жорстке, що довелося пережити за період служби - сильні і близькі стрілкові бої на відстані близько 30 метрів. Після першого командир дав команду відійти, бо, знаючи де ми, вороги зрівняють нас із землею "Градами". Так і сталося: поки ми збирали речі, в метрі від мене пролетів перший снаряд. Я був на другому поверсі, а він упав на першому. Ми дуже швидко відійшли звідти, зайняли сусідній будинок – якусь адмінбудівлю. І знову сєпари нас "спалили", знову бій. Була команда звалити і звідти, але відходили ми дуже довго.

Зайшли на паровозоремонтний завод. Зліва від нас стояла 128 бригада. І її "утюжили" з усього, що тільки можна - горіла, палала вона сильно. Важко уявити, скільки кілотонн тротилу кинули на той шматок землі, де вони стояли. Але коли ми закріпилися на заводі, крити артою почали і нас. А в ніч з 17 на 18 нас зажали настільки сильно, що командир почав розповідати, що робити щоб не здатися в полон – тобто про гранату під шию. Взагалі, ця ніч тяглася наче рік в щохвилинних перестрілках. У результаті, з заводу теж відійшли. На світанку грузились в машини. Коли проїжджали по мосту, зустріли декілька "трупів" наших танків, підірваних прямим попаданням. Я дивився на це все в бойниці і розумів, що раніше я таке бачив у фільмах про Чечню і Афганістан, а тут ось воно - не на екрані. Ми декілька разів потрапляли в засади. Від цього шини були пробиті. Колеса стерлись. А коли остаточно загрузли, командир сказав, що треба пересідати на машини, що їдуть позаду нас. Десь о третій годині дня ми добралися до Луганського. Я подзвонив дружині, сказав, що, зая, все добре – я живий.

У Слов’янську нам дали пів дня, щоб помитися, порахувати БК -і знову на Дебальцеве. Але поїхав ще один підрозділ з Західної України, який був там . А ми вночі приїхали в Харків. А далі я захворів війною. Розумів, що мене затягує - і треба було щось із цим робити – і я переборов цю хворобу.

На завдання ми їздили по схемі: два-три дні там - повернувся, поправ труси, якщо було що прати, – і назад. Страшних моментів на передовій було чимало, наприклад, на авдіївській промці. Нашій групі постійно діставались передові позиції, і не тільки там.

Поранення. Я продовжував командувати групою – такого, як знепритомніти, дозволити собі не міг.

Поранили мене 31 березня 17-го року в селищі Шуми під Горлівкою, під час розвідоперації, тоді я вже був командиром групи снайперів. На завдання ми йшли групою вночі разом з інженером 25 бригади - і потрапили на розтяжку.

Мені осколками відрізало ноги: праву одразу без шансів, а на лівій розірвало стопу. Впродовж години хлопці виносили мене в безпечне місце. Але я продовжував командувати групою – такого, як знепритомніти, дозволити собі не міг. Проте відчуття, що можеш померти – це дуже страшно і жити в той момент хотілося колосально.

Мене привезли в Торецьку лікарню. Щоб я не відключився, зі мною постійно розмовляв мій зам Тьома, я навіть співав на каталці. Пам’ятаю, що повз мене проходив якийсь чоловік з дитиною - і відвернув її, щоб вона не бачила моїх ніг – права висіла на штанях, а ліва виглядала, наче півонія.

Коли я опритомнів, це була вже Харківська лікарня. Побачив дєвочку у білому халаті і шапочці, подумав, якби це була дискотека, але на жаль. З мене стирчало мільйон трубок, я хотів це все від себе від’єднати, але руки були прив’язані до ліжка. Я сказав дівчині, що відключайте оцю всю херню - я нормально дихаю. А потім починаю усвідомлювати, що сталося - підіймаю ковдру і одразу опускаю, знову підіймаю - знову опускаю. І все так болить, пече, крутить. Я думав, що паралізований – не міг управляти ногами. Правда, згодом почав рухати ними, але було дуже боляче. Потім почалися численні операції.

Був момент, коли я сказав дружині, що не хочу жити, а вона мені: ти що, дурень? І саме підтримка її і друзів мене привели, так би мовити, до тями. Чотири місяці я провів у шпиталі і остання операція була досить важка. Сталася сильна крововтрата – лікарі зупинили втручання і залишили криву ногу. Вона вся була в шрамах.

Почалася реабілітація, мене перевели до харківського інституту протезування. І це був етап, коли я зрозумів, що таке життя інваліда в цьому світі. Раніше я про це не задумувався, хоча у мене був друг з високою ампутацією. Ми з ним на рибалку, по гриби їздили, а він проходив тоді купу кілометрів – і я не розумів, як це насправді непросто. Я багато чого побачив в цьому інституті – і дорослих, які з різних причин дістали травми, і діток з ДЦП.

Побачив, як люди, обмежені фізично, працюють у спортзалі, як намагаються максимально жити повноцінно – і це мене сильно надихнуло. Я тоді був кілограмів, напевно, 55. Але теж почав активно займатися спортом, проводив в залі по 6-7 годин - для мене це було відгородження від всього світу і слухання себе. А дружина постійно приносила домашню їжу. Холодильник у мене був забитий. І я з 55 кілограм поправився до 115.

Якось мене запросили на Ігри героїв (Games Heroes). Я виступав в категорії "Атлети на візках". Отримав перше місце – це було неймовірне досягнення, після якого я просто живу в спортзалі. Потім ще були одні змагання, на які приїжджали американці, грузини, але там отримав 4 місце.

Майор Нацгвардії Микола Левкун: Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою 03

В якийсь момент я зрозумів, що моя жопа задовбалася сидіти у візку. Протези мені не робили, бо крива нога. І тут один харківський волонтер, Саша Гончаров, порадив звернутися до Ірини Ващук - засновниці фонду Revived Soldiers Ukraine, українки що живе в Америці і допомагає нашим пораненим військовим.

Майор Нацгвардії Микола Левкун: Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою 04

Спочатку я не хотів писати незнайомій людині, але згодом відважився. Я відіслав їй великого листа з проханням допомогти, бо мною вже рік ніхто не займається. Іра попросила кинути всі свої документи: епікризи, рентгени і так далі. Коли я відправив усе необхідне, буквально через годину, дві, отримав відповідь: "Збирайся – ти їдеш в Америку!". І в травні 18 року ми з дружиною полетіли до Нью-Йорку. Там, в одному з госпіталів мене подивився хірург Джефрі Песик і взявся за те, щоб вирівняти ногу шляхом операції. А Ірин фонд зайнявся організацією і оплатою всього процесу. Взагалі вся їхня команда – це чудові люди. Усіх їх знаю особисто.

Був один важкий момент: під час операції мені завтикали вколоти антикоагулянти (Речовини, що перешкоджають зсіданню крові або уповільнюють його). В легенях виник тромб -і я ледь не "завернувся". Але його вчасно видалили.

Спорт. На змаганнях в Америці я отримав нагороду "Новачок року" і зайняв перше місце.

Далі вони за мною спостерігали, щоб не було ніяких ускладнень. Повторну операцію, а саме повиймати болти з коліна, мені назначили на січень, а потім почали протезування. Це було у Іри в Орландо. Окрім всього вона возила нас з дружиною по різних цікавих місцях, я побував на океанському узбережжі. Свого роду це все було психологічною реабілітацією.

Додому я приїхав з протезами. І тоді Саня Швєцов, хлопець що займається реабілітацією бійців, влаштовуючи їм подорожі по Європі, запропонував мені поїхати в такий тур. Ми об’їздили близько 8 країн. А далі я був у проєкті Діми Котова - виходили на Говерлу. Потім була реабілітація в Латвії. Там, окрім всього, ми займались гольфом. Я непогано проявив себе в цьому - і мене запросили на чемпіонат світу серед людей з інвалідністю. І саме там я познайомився з Крісом – це координатор світової федерації скелетона і бобслею. Він запропонував мені спробувати бобслей. Я відповів, що не маю грошей, щоб заплатити за участь. Але Кріс сказав, що заплатить за мене 20 тисяч євро. Спочатку я подумав, що це якийсь розводняк, але через декілька днів з’явився чувак у формі збірної України і повідомив,що він мій майбутній тренер. Він написав листа командуванню, бо я продовжую служити інструктором по снайпінгу, - і мене відпустили.

Перед тим, як почати навчання, я полетів до Іри міняти протези, і на нових просто почав літати, а не ходити, без палиці, допоміжного пристрою. Зараз вони взагалі, як рідні – я спокійно воджу машину.

Майор Нацгвардії Микола Левкун: Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою 05

Школа з бобслею була в Норвегії. І там я познайомився з людьми з інвалідністю, які живуть за кордоном. Ну, у нас, напевно, так живе тільки Гепа (Геннадій Кернес) і все. У кожного своя машина, яка адаптована під водіння. Плюс там все пристосоване для візків.

Щодо результатів навчання - в школі серед новачків я був у перших рядах, але коли ми вже з’єдналися з "мастодонтами" цього виду спорту, чуваками, які багато років цим займаються, мені здавалося, що у мене немає шансів. Все змінилося одного разу у Німеччині - я став сьомим. І вони почали на мене дивитися, як на потенційного суперника. А потім раз – і 5 місце, і після цього бабах - і перше. Це було минулого року в Америці на змаганнях EMPIRE STATE WiNTER GAMES і мені тоді дали нагороду "Новачок року". Для мене це неабияке досягнення – тоді усі навколо мені радили не кидати спорт, бо це дуже крутий результат за такий короткий строк.

Майор Нацгвардії Микола Левкун: Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою 06

Взагалі, спорт – це те, що тримає мене на плаву. Хоча окрім цього я брав участь у різних стрілецьких чемпіонатах, а саме зі снайперською гвинтівкою, але серед тих людей, що туди приїжджають, я ще дилетант. Проте, з огляду на ситуацію з вірусом у світі, поки немає можливості займатися бобслеєм, я буду стріляти-стріляти-стріляти. Підіймати свій рівень до того, яким він був три роки тому.

Але моя найвища планка досягнень – щоб мої діти пишалися мною, і могли гордо сказати: "А ось це мій тато!". Мене виростив вітчим, це та людина, яку я люблю, поважаю і ніколи не ображу. Я дуже йому вдячний за все, що він мені дав. Якщо буде треба, я сам буду гризти каміння, але зроблю все, щоб у нього було все необхідне. Мені хочеться, щоб таким самим авторитетом я був для своїх малих.

Моє життя тепер дуже насичене. Хтось зі знайомих якось навіть зауважив, що тобі без ніг живеться краще, ніж з ногами. Важко сказати, чи це так, але я щаслива людина, бо ніколи не сиджу на місці. Мені постійно треба щось нове - за три роки я об’їздив близько 40 країн. І коли мені кажуть, що у тебе в жопі шило, виправляю, що у мене там, мабуть, цілий кіл.

 Віка Ясинська, Цензор.НЕТ Источник: https://censor.net.ua/r3197826

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020