Портал Українського Націоналіста

Понеділок, 16 грудня 2019

Добровільна лояльність до політики, яку проводить кожна влада, виникає радше з вигоди,аніж з примусу чи страху.  Наші українські громадяни, як і пострадянські,  з однаковою охотою виконують приписи Табачника чи Гриневич, міністрів оборони пострадянського зразка, і якщо до влади колись прийдуть  україноцентричні сили, то будуть виконувати  і їхні розпорядження.

Мене завжди дивувало не  те, що виконують, а ця автоматична простота з якою вони це роблять. Скажуть повісити в кабінеті портрет Бровка чи Мурчика, вони це зроблять. Скажуть повісити портрет Сталіна – нема проблем. Найбільше  колаборантів у освіті і армії, найважливих ділянках суспільного життя. Від їх позиції залежить,чи буде існувати держава чи ні. Причому, це далеко не привілейовані працівники, їх звикле тримають напівголодними, у чорному тілі. Хтось не витримує і їде в Італію,хтось йде працювати в охоронні структури. Їх возять на всі масовки та антимайдани  і вони розводять  руками, вважаючи, що після відмови  їх життя закінчиться  і небо впаде. Не розстріляють, не посадять, але зацькують. Ну, це залежить від вдачі й наявності почуття гідності. Вибір є завжди. Не треба плакати й нарікати, я сама виросла в родині вчителів,яких змушували  безкоштовно проводити агітацію, ганяти колядників і  писати тонни всілякої макулатури. Я також працювала кілька років у цій системі. Все залежить від очільника  навчального закладу, наскільки він здатен колаборувати. В цілому – картина жахлива . Десятиліттями у школах диктують свої правила маразматичні комуністи  та їх лакизи, які спотворюють навчання і виховання найбільшого скарбу нації – дітей та юнацтво, тепер ще й висотуючи гроші з батьків. Але я не про це, а про мовчазну згоду суспільства. Хтось пристосуванець, хтось  почуває себе безсилим,  а хтось витрачає своє життя на пошуки справедливості, якої не знайти.

Я знала батька, чийого сина вбили у технікумі, і ніхто не був покараний чи звільнений. Він воював, доки  не зупинилось серце,залишивши дочку-інваліда дитинства. Ніхто його не підтримав: ні батьки,ні учні, ні викладачі. Це було у Львові. Про жахи дідівщини розповість кожен, хто служив у армії. Тому ,хто має змогу, той ухиляється від призову. Але до школи мусить іти кожен. До школи, яка ламає і принижує не лише учнів, а й учителів та батьків. Є винятки, але сама система гнила. Про люстрацію освіти та армії ніхто не говорив. Реформи без люстрації неможливі. І реформи повинні мати за мету виховати покоління, при якому реванш проросійських сил був би неможливий.  Симбіоз ліберальних цінностей з махровою совєтчиною  – це не реформи. А ще під акомпанемент  зачистки  всього,що нагадує  про національну ідентичність,який набирає темпів. Зате всі у білому, без осоружних вишиванок . А там і російська мова повернеться в школи, хоча вона звідти й не вилазила. І російська книга повернеться до тих , хто за нею скучив.

«Просвіта» сто років  працювала,аби  виростити українців,готових  боротись за власну державу. Священики і вчителі були  тими,хто не давав заснути народові,хоч і серед них  були колаборанти. Але один воїн переважить тисячу свинопасів. Очевидно,що зараз  потрібно  робити те саме, але вже іншими,сучасними методами, а не йти на налигачі на бійню, яку готують нам  на майбутнє. Легкість пристосуванства  обернеться тяжким кармічним ярмом  для  всіх без винятку.

http://pahutyak.com

Газета «Нескорена Нація»

№2 (291)

Жовтень 2019