Портал Українського Націоналіста

Четвер, 14 листопада 2019

Зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича Дарія Гусяк у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповіла, яким був легендарний провідник у житті і що читав, про що говорили Шухевич та Олекса Гасин, коли чистили відро картоплі, чому Шухевич хотів, аби Дарія Гусяк вийшла заміж за східняка, і чого бракує нинішнім політикам.

Певно, лишилося небагато людей, які бачили живим Романа Шухевича. Він був надзвичайно товариським та веселим, любив гумор і дуже тонко сприймав його, дотепував сам. Навіть «за тих» умов хлопці могли нормально жартувати – хоча всі здавали собі справу, що є смертниками. Це були переважно сільські парубки, дуже витривалі й завзяті. Відділи, сформовані з міських, від них відрізнялися – були не так розвинені фізично, а може, й духовно.

Шухевич планував підірвати пам’ятник Леніну в Києві

Вперше я побачила Шухевича, коли у Грімному створили криївку. Хлопці привели провідника (Дарія Гусяк наголос ставить на другому складі. – ZIK) і пішли. Незважаючи на конспірацію, я знала, хто це, – другою підпільницею, яка створювала родину для прикриття, була моя мама. Ми там жили з фіктивними документами, замельдовані як поселенці, – сільрада дала нам дозвіл зайняти половину плебанії.

У березні 1948 року до нас раптово заявився дільничний. Прийшов несподівано, не з вулиці, а з боку священика через сіни. У селі ми казали, що є кравчинями і, аби не було підозр, доводилося комусь щось шити, але людей ми не дуже приманювали. Священиком, до речі, був східняк-українець, він виголошував дуже патріотичні проповіді, здається, належав до Автокефальної церкви, а втік до Галичини, аби не бути заарештованим. І хоч не мав до нас жодного відношення, це його не врятувало. Не знати, чи навмисно дільничний пішов до нас через священика… Сама криївка була коло печі у великій кімнаті, у покої був і параван, за яким у разі чогось хлопці ставали. Вони і цього разу встигли сховатися за завісу, але дільничний зі словами «здравствуйте, как ви тут живьотє», попрямував одразу туди, хоча в нього не мало бути підстав для пі­дозр. Почалася стрілянина. Міліціонер вискочив через подвійні зимові шиби – вибив їх головою. В нього ще раз влучили. Він стріляв з автомата, але вже хитався. Хотів утікати поза хату, але його добили. Ми поспішили до лісу – якийсь господар вивозив гній на поле саньми, хлопці допомогли скоренько скинути той гній і ми поїхали. Там розійшлися. Заночували в сусідньому селі. Вночі зачалася їзда – мотоцикли, машини. Ми не спали (який там сон) – і так до ранку. Вже як світало, поїхали до Львова. Я зустрілася з Шухевичем. Він нічого не питав – сама розповіла, як усе було. І, дивлячись на мене, розумів – кажу чисту правду. Йому не доводилося нічого уточнювати – психологом був надзвичайним. Мене він кликав «подруго Нусю» – мала псевдо Нуся.

У присутності сторонніх так не зверталися – лише так, як писалось у наявних документах.

Шухевич був надзвичайним конспіратором. Михайло «Зенко» Заєць, який п’ять років був охоронцем Шухевича, дуже добре виробляв документи й печатки, водночас був відважний і кмітливий. Якось вони двоє йшли з Білогорщі, аж раптом засвітили прожектори, то вони й залягли і стали стиха розмовляти. Зенко й питає Шухевича: «Як думаєте, де зараз провідник, – в Україні чи за границею?» «Та ж в Україні, в Україні», – всміхнувся той. Зенко не знав, що є охоронцем головного командира, – можете собі уявити рівень конспірації! Конспірація – то ціла наука. Але, наприклад, з вусами я Шухевича ніколи не бачила, а знала його від осені 1947 року.

Охорони багато не мав – для прикриття часто ходив лише зі зв’язковою. Як прик­лад, ішов він із підпільницею Мартою лісом, а треба було перескочити широченький потік. То питається Марти: «Будете скакати чи, може, роззуватися?» – вона відповіла: «Та ж якась спортсменка, то перескочу». Після того довелося палити вогонь і сушитися, бо дістала би запалення легень... Мав переважно при собі пістолет і гранату, часом автомат. В Марти був тільки пістолет. У цей час хлопці хвилювалися, бо не знали, йти зустрічати його чи ні, то страшенно здивувалися, коли побачили Шухевича, – зібралися провідники з інших теренів, треба було домовлятися про зустріч на весну щодо подальших дій, визначати місця.

У Городоцькому районі був провідник «Юрко», якого Шухевич дуже цінував і якому дуже довіряв. Провідник звернувся до нього, аби той влаштував криївку і дав мені координати. Я зустрілася з місцевою господинею. Вона спочатку дуже боялася, але потім звикла до Шухевича: я не знала людини, котра не захоплювалася б ним – він притягав як магніт. Але ніколи не працював над прилученням людей до себе – не робив зусиль, був природнім. Шухевич умів із будь-ким знайти спільну мову. Хлопці наші були переважно із сіл – він їхні душі знав наскрізь. Вони просто гинули за ним, кожен був готовий вмерти за провідника. Він був у всьому взірець. Але вже як мав ревматизм, було йому важче. Дуже відчував серце і скаржився на коліна, часом казав: «Скоро я вже буду вмирати». Ніби й жартома, але знав, що рано чи пізно… Господиня просила: «Ой, не вмирайте, нам так буде скучно без вас».

Зв’язкова Галина була дуже зайнята, постійно виконувала якісь обов’язки, десь їздила – а треба було і зварити, і випрати. Господиня ж тої хати, де була криївка, майже нічого не робила, вона була лінива (хай Бог простить – вона вже не живе). То варила Галина, порядки робили хлопці. Скромність провідника меж не мала – аби полегшити обов’язки зв’язковій, займався огріванням хати (палили тоді вугіллям), чистив картоплю.

З лісу його повезли до Львова, де вже підшукали хату, й до нього почав приходити лікар лікувати від ревматизму. Галина Дидик давала йому уколи. Я приходжу – він у доброму настрої, бо лікування допомогло, і з гумором розповідає, як то Галина на ньому вчиться уколи робити. Через хворобу дотримувався дієти – яблука й овочі були йому конче потрібні, але ніколи не погоджувався, аби щось спеціально для нього варили. І в лісі, і в хаті їв те, що зварили, – ніколи не перебирав.

Якось приходжу, а вони сидять з Гасином на стільцях, між ним відро картоплі. Сидять із ножами і дискутують. Через це робота їм йшла дуже поволі – то візьмуться за картоплю, то лишать її – завзято переконували один одного. То як я прийшла, перебрала ту картоплю. Гасин мав надію на американсько-російську війну, Шухевич ніколи не покладався на подібне й відмовлявся їхати за кордон.

Іншого разу зустрілися Гасина жінка, Гасин і Шухевич. То жінка й каже: «Ви ж бачите, що боротьба завершується, вас вже майже викінчили. Чого б не поїхати за границю і зберегти себе?» У відповідь пролунало: «Пішки я вже не дійду, а літака не присилають…»

Був дуже ошатний. Жодних відзнак не носив. Хлопці собі погони чіпляли всякі, а Шухевич – абсолютно нічого. Найприродніше його образ передає фотографія, де він стоїть, широко розставивши ноги, у кашкеті й куртці. Був худий, але потім через серце почав поправлятися, набрякати. Постійно займався руханкою і був надзвичайно працьовитий.

Провідник був дуже релігійний, та й хлопці молилися без підказки. Одного разу він сказав: «Моліться, хлопці, моліться, бо молитва часом краще помагає, ніж зброя».

Якось Шухевич був дуже зосереджений і засмучений – отримав інформацію про великі арешти священиків, серед яких мав багато знайомих. Він це все дуже болісно переживав (час був тяжкий для нас усіх), мовчки ходив кімнатою і гриз зернини якоїсь крупи – певно, то його заспокоювало.

Серце Шухевичеві дуже дошкуляло. Лікар вимагав, аби він лягав на годину по обіді. Засинав чи ні – в хаті мусило бути тихо, хоча сам він того не вимагав. Лежав із головою, відхиленою на бік. Лежав рівно годину і вставав – певно, стежив за годинником, бо будильника не було. Слухав англійські й німецькі програми по радіо: німецьку добре знав, англійську вдосконалював. Читав не лише газети, а й художню літературу різними мовами – тою ж німецькою і російською (Лермонтова, Толстого і Достоєвського). Але на першому місці був Шевченко. Цікавився й сучасною літературою – пригадую, тоді з’явилися твори Малишка. Провідник дав доручення дізнатися, що ж той собою являє, чи він патріот України, бо щось проглядало з його віршів. У лісі якось Шухевич мав книжку віршів Малишка.

Антисемітом не був – Шухевичі в часі війни переховували жидівську дівчинку, сусідську дитину. Провідник доклався, аби її прийняли до сиротинця – за німців наші люди були всюди. Вона вижила. Це ж було як із Шептицьким: він був українським патріотом і переховував жидів – християнське сумління йому не дозволяло дивитися, як людей ні за що мучать. З жидами тоді українці, може, особливо й не дружили, але й ненависті не було. Мене шокувало, коли почала дізнаватися, як їх винищували…

Шептицький з Шухевичем коротко зустрічалися, як німці прийшли і зайняли Львів. Митрополит співчував провідникові, бо той знайшов замученого брата у тюрмі на Лонцького. Розмова була коротка, та й що він міг порадити Шухевичеві? Хіба молитися, аби українці витримали терор.

Шухевич мав абсолютний музичний слух. Я трохи на гітарі грала, якось тихенько бренькала і взяла неправильний акорд – він одразу почув. Поправилася, то він сказав: «От тепер добре». Голос мав приємний і співати любив. Як у лісі хлопці затягали потихеньку щось, то й він із ними.

Був дуже товариський. Якось зібралися ми, а на всіх лише два ліжка – комусь треба було спати на підлозі. Провідник запропонував жеребок кинути – спати на підлозі випало йому, то й спав. Тягнула тоді жеребок і я. Пригадую, що дуже змерзла – натягнула собі того коца аж на голову…

Чи вміла я стріляти? Та пробувала (всміхається. – ZIK). Батько мав пістолет «сімку» (сьомий калібр. – ZIK), опікувався допомоговою касою, хоча у ній грошей ніколи й не було. То давав стрілити – мені й сестрі. Потім і хлопці мені давали стріляти. Я незле стріляла – мала око непогане, поцілити могла (всміхається. – ZIK).

Остатньо провідник носив якийсь закордонний пістолет «сімку» – менше заважала, і хоч кулі мала, може, й не надто великі, але також годилася.

Утікати ніхто і не думав. От я, наприклад, за природою не дуже революціонер, але така була загальна атмосфера, що всі, хто любив Україну, мусили підключатися до боротьби – просто почувалися до обов’язку. Той стан складно описати, коли людина кожної хвилі готова вмерти за Україну. І це були не просто слова. Білас уже зі шнурком на шиї казав – шкодує, що не може продовжити боротьби.

Після того, як стратили Біласа і Данилишина (бойовиків ОУН, страчених 1932 року. – ZIK), антипольські настрої завирували. У нашій школі вчився хлопець на прізвище Білас (я тоді й не знала, що це його родич), то вчителька його шарпнула об лавку так, що дитині кров потекла. То у школі зняли портрет Пілсудського, а там скла не було, взяли й очі викололи. Як усі забігали! Але й наша преса галас зчинила і ту вчительку таки зняли з роботи.

Шухевич ніколи не сумнівався, що Україна буде незалежною! Дуже важлива його фраза: «Я розумію, що навіть якщо вона стане незалежною, то не буде такою, за яку ми боремося сьогодні». Він і 60 років тому розумів, що буде отака ситуація, як тепер, – влади добровільно ніхто не віддає. І навіть як стане вільна Україна, то буде боротьба і за її, як би зараз висловилися, український зміст.

Тепер хтось це назвав би хобі, але це була справа всього його життя – зорганізувати збройну силу. У 1950 році Шухевич не приховував, що боротьба завершується – про це він говорив відкрито. Але не вважав, що ми її програємо, – вона припиняється «з огляду на обставини, бо совєцька влада опанувала ситуацією».

По війні я літала до Моск­ви, до Києва їздила поїздом. У Москві мала завдання з’ясувати, яка ситуація, як міняються постові, скільки людей біля американського посольства, але акції проводити не доручали. Складно сказати, для чого це було треба, бо ж для виконання потрібні чоловіки… У Києві досліджувала місце, де стояв пам’ятник Леніну, – певно, Шухевич мав намір когось послати його демонтувати, закласти динаміт та й висадити.

Знаєте, совітів з польським режимом просто не можна порівняти! Ніде такої поліційної системи не було, як у Радянському Союзі. Майже у всіх тодішніх державах були якісь християни при владі, тож і діяли по-християнськи, а тут диявол панував і керував тим усім. Про слідчу тюрму розповідати не можу – намагаюся забути про це, бо просто хворію, коли згадую. Мою сестру тоді арештували, я її навіть не розпитувала – просто фізично не могла того чути. Її так збили, що вона вдвоє зігнута ходила, не могла випростатися. Масово застосовували таке: спочатку більшовики арештовують, потім кудись везуть, а ніби упівці в дорозі відбивають й засуджують, що ти зрадник і в тюрмі ніби «розколовся» і знову катують, а потім більшовики ніби відбивають і докатовують. Застосовували навіть психотропні препарати. Били мою маму, аби я заговорила, – що може бути гірше? Часто били дитину при матері, аби та сказала, де криївка. А найгірше – вони садистично насолоджувалися цим...

Шухевич завжди звертався до людей на «ви» – до хлопців-повстанців, а тим більше до жінок. Й коли у тюрмі мені передали записку від нього, у якій до мене він звертався на «ти» (мовляв, Нусю, не впирайся, бо все пропало), я зрозуміла, що провідник того написати не міг. Навіть у тюрмі.

Психологічно витримати 25 років тюрми дозволив хіба гарт. Слідча тюрма – гірше смерті. Там кожен радий був би вмерти – але не давали. А вже тюрма, де ми відбували термін, порівняно зі слідством була раєм, розумієте?! У тюрмі я втрачала лік часу – там утікало життя. Навіть забувала, скільки сиджу: гадала, що минуло 12 років, а вже 13 літ скінчила. Хоча ми там листувалися, перестукувалися, контакти підтримували через дворики. На волі не мали тих книжок, що там: особливо в Верхньоуральську, куди позбирали книжки зі старих бібліотек – на волі творів Соловйова чи Мережковського було не знайти.

У таборах наші хлопці були добре організовані, загартовані підпіллям і вій­ною. Хоча там не боролися за Україну – боролися за виживання, за людську гідність, бо доходило справді до жахливих речей. Але таки вибороли – були пом’якшення, внесли зміни до кодексу, вже по 25 років нікому не давали.

Михайло Сорока був гуманіст, твердий націоналіст і дуже людяний. Мав здатність, як і Шухевич, притягати людей. В’язні його дуже шанували і приховували від адміністрації його авторитет, який мав у таборі. Але не вдалося… Сорока всім помагав, – у тюрмі було багато гарних людей.

Сорока, коли діставав посилку, ділив її на в’язнів чи просто їх частував. Але у тюрмі також діяли свої закони – дехто з наших його критикував, «чому він жидам і москалям дає». То він робив так: ділив на всіх, а зі своєї порції частував кого хотів – і вже ніхто не мав права щось казати. Ніхто! Ми завжди відкладали щось із того, що купували в ларьку, – чи печиво, чи цукор, аби дати новому. Люди зі слідчих тюрем приходили дуже знесилені – ми не дивилися на національність, у критичний час підтримували всіх. На прогулянці нас (жінок-ареш­танток. – ZIK) засипали записками. У тюрмі чоловіки дуже перечулені – кожному хочеться якесь тепле слово почути, записку від жінки дістати. Ми тим були дуже змучені, бо неможливо всім писати. Та й за це доводилося час від часу у карцері на хлібі й воді сидіти. Запискою ти собі ніби волю робиш, але за волю треба платити.

Щодо Василя Кука більшовики, певно, мали якісь плани, але ситуа­ція мінялася і, видно, щось не вийшло – чи він не погодився. Але комбінацію якусь хотіли розіграти. Закиди на його адресу були – кожен має право на власну думку. Але Кук не мав кого видавати. Він міг із собою покінчити, але його смерть була непотрібна. І я не засуджую Кука, що він не вмер. Лишився живим. Багато корисного зробив. Але я не зустрічала людини, яка від нього потерпіла: чого ж іще треба? Кук і Шухевич були різні. Кук багато робив для організації, але в мене було враження, що Шухевич не мав з ним таких стосунків, як з Гасиним, хоча вони й мали розходження, а з Куком ніби більше погоджувався. Водночас Кукові бракувало вміння говорити з людьми на будь-якому рівні.

Діаспора Кукові не довіряла. Але то таке: всім конче треба, щоби герой помер…

Як би зараз повівся Шухевич? Ніхто так не розумів проблем Східної України, як він, – то була би зовсім інша ситуація. Якось він мені жартома сказав: «Подруго Нусю, я вам ні за кого не до­з­волю вийти заміж, крім як за східняка». То був жарт, але там була глибока думка – він невипадково поставив на чолі УГВР (Української головної визвольної ради. – ZIK) східняка Кирила Осьмака – його обирали, але його треба було знайти і переконати. Шухевич казав щось на кшталт: «Їх можна лише жаліти – вони більше терору зазнали, ніж ми. Нам слід бути поблажливішими до них, мати терпець, аби вони могли віднайти своє коріння і повернутися до нього. Це не їхня вина, на кого їх перетворили терором, – треба над ними працювати». Зараз він міг би все змінити: Шухевич був не лише солдат чи воїн – він був політик. Якось у школі я запитала старшокласників: хлопці, чи є серед вас хтось, хто був би готовий вмерти за Україну? Нікого. Потім хтось похопився: «Нуу, я би вмер». Зараз про це не думають – тоді ж про це думали кожної хвилини. Треба було жити з тим, що живеш задля того, щоб умерти, – а це нелегка справа. Життя має свої закони, кожна людина хоче жити – і всі ті молоді хотіли жити, але йшли на смерть. Отже, керувало ними щось сильніше, ніж життя.

Чи я вірю комусь із чинних політиків? Знаєте, я пос­тійно дивлюся політичні телепрограми: нема у нас політиків – кожен про владу чи про якусь вигоду думає. Не знаю, коли це скінчиться – ця хвороба передається швидше, ніж грип. Корупція так опанувала, що й не знаю, чи є якийсь вихід, – потрібні десятиліття, аби виховати нове покоління. Можна довіряти теперішньому голові ОУН – хоча він і не має доступу до політики, але людина дуже віддана. Навіть із нинішніх кадрів можна зробити щось міцне, але всюди потрібен лідер. То байка, що народ творить історію – хтось мусить повести. Звірята й ті мають лідерів. Нинішнім політикам бракує дуже багато, насамперед не бути прив’язаним до матеріальних цінностей, жити духов­ним життям, бути ідейним. Де ви знайдете ідейних?! Навіть якщо примудряються за щось проголосувати, то оглядаються, аби не втратити на тому. Гузар – мудра людина, добре, що передав владу молодому. Лук’яненко і Горині – порядні люди, але вони вже відходять. А з теперішніх… Від Ющенка (а крім нього, нікого й не мали) не можна було вимагати, аби він був Наполеоном. У Тягнибокові я щось не певна. Та й навряд чи вибори щось змінять – не видно перспектив, опозиція то єднається, то ні. А вибори вже на носі…

Довідка:

Зв’язковій Романа Шухевича Дарії Гусяк 88 років. Народилась у Трускавці. 1939-го долучилася до ОУН. Після вступу радянських військ до Галичини у 1944 році перейшла на нелегальне становище. 1947-го стала особистою зв’язковою командувача УПА генерала Романа Шухевича. У 1950-му була арештована НКВС, засуджена до 25 років ув’язнення. Відбувала термін у тюрмі Верхньоуральська, Володимирському централі та Мордовії. Звільнена 1975 року. Жила з колишньою діячкою ОУН Катериною Зарицькою у Волочиську під суворим наглядом КДБ. До Львова повернулася 1995 року.

Довідка:

Роман Шухевич (1907-1950) – головнокомандувач УПА. 1925-го вступив до Української військової організації, очолюваної полковником Коновальцем. Командував батальйоном «Нахтігаль» у складі вермахту (1941-1942). Генерал-хорунжий УПА. Загинув у бою при спробі арешту.

Довідка:

Василь Кук (1913-2007) – очолив УПА по загибелі Романа Шухевича 1950 року. Навесні 1943-го очолив УПА-Південь. У 1947-му став заступником Шухевича.

1954 року був заарештований, відсидів шість років. Працював у Центральному державному історичному архіві, Інституті історії АН України. Із 1972-го працював у комбінаті «Побутреклама». Помер у Києві.

https://zik.ua/news/

Авторські публікації

Газета «Нескорена Нація»

№2 (291)

Жовтень 2019