Портал Українського Націоналіста

Четвер, 20 вересня 2018

Ось уже 27 років повторюється одна й та сама, дуже дивна і нелогічна, ситуація – 24 серпня вся країна святкує День незалежності України, водночас не визнаючи тих, хто у надзвичайно важких умовах, жертвуючи своїм життям, за неї боровся.

Єдиною збройною силою, яка відстоювала волю України, нагадаю, була УПА. і якщо святкувати День незалежності нашої держави, то, напевно ж, слід вшановувати і героїв-повстанців. А якщо їх ігнорувати, то це означає не визнавати і саму незалежність України.

Вільну Україну на початку 90-х років минулого століття визнав світ і понад 150 держав надіслали до нас своїх послів. Маємо президента, парламент, уряд, атрибути суверенної держави. Водночас у суспільстві, більше того, з боку керівництва держави немає визнання, принаймні широкого, публічного, тих героїв, котрі карались у Березі-Картузькій чи у Вронках за часів польської окупації, у таборах смерті Майданека, Авшвіца й Бухенвальда – в період німецької окупації та в таборах Сибіру – за першої більшовицької окупації 1939-го й після другого «визволення» Західної України 1944 р., вояків УПА. Натомість у незалежній Україні проживають і добре почуваються понад 200 тисяч червонопогонників, в тому числі й ті, хто, видаючи себе за повстанців, входив до складу «лже-боївок» НКВС і МДБ, мордував народ на наших землях. Для них керівництво вже Української держави залишило свято – День перемоги, вони отримують за своє злодійське ремесло пенсії і пільги. Їх як «ліквідаторів диверсійно-терористичних груп бандитизму» на теренах Західної України протягом 1944–1952 рр. прирівняли до учасників бойових дій. Пенсії і пільги вони отримують згідно з постановою Кабінету Міністрів України №63 від 8 лютого 1994 року. То, природно, виникає запитання: а хто чинив той бандитизм, як не НКВС та КДБ? Проти нього і боролася УПА, вояків якої за 27 років незалежності України її влада так до кінця, на належному рівні, й не визнала борцями за свободу нашої нації.

Ось те, що маємо сьогодні. і це хвилює, не може залишати байдужим кожного чесного українця, який знає історію і ціну боротьби українського народу за свою незалежність. Ще більше щемить серце за те, чому ми досі не скинули з себе більшовицький мотлох і не пішли своїм, національним шляхом, як це зробили наші європейські сусіди: поляки, словаки, чехи, угорці, народи Прибалтики.

Нам, українцям, необхідно твердо усвідомити, що живемо на своїй землі, яку нам наші предки відгородили мечем і плугом і назвали Україною. Вони розуміли, що без свободи нації неможливо побудувати власну незалежну державу, яка б захистила українську землю та її багатства. Конкретними виявами цього усвідомлення є утворення 1648 року Козацької держави, а 1918-го – Української Народної Республіки (УНР) та героїчна збройна боротьба українців в її обороні впродовж 1918–1921 рр. Підпільна боротьба після поразки УНР не припинялася. Вона розгорілася з великою силою у період Другої світової війни, коли виникла потреба протистояти водночас гітлерівським і більшовицьким окупантам. Друга світова закінчилася 1945 р., але Західна Україна стікала кров’ю ще 10 років по тому в боротьбі з більшовизмом, який втопив і знищив УНР, заморив голодом українських селян, що зберегли й обороняли національну ідею, розстріляв українську інтелігенцію – цвіт нації. Хіба можна забути, що в більшовицькому пеклі згоріла чверть української нації, а решту було покалічено національно, духовно, морально й соціально?

Нам необхідно знати правдиву національну історію, починаючи з княжих часів, жити під знаком козацької слави, яку воскресив нам наш національний пророк Тарас Шевченко, та звитяг січового стрілецтва і повстанців УПА у визвольній боротьбі від 1918-го. Адже ще на початку XVII ст. військова слава, лицарський авторитет козаків зросли так високо, що їх як досвідчених і відважних вояків запрошували великі європейські країни для військової допомоги у вирішенні конфліктів. Українські козаки допомагали Франції відвойовувати в іспанців порт Дюнкерк. Пізніше воював разом з козаками за українську ідею і загинув за Францію в чині генерала син українського гетьмана Пилипа Орлика Григор.

Григор загинув у важкому бою, про нього писав король Франції Людовік XV його дружині Олені: «Мадам, я втратив досконалого шляхтича, Франція – сміливого й видатного генерала, ім’я якого залишиться в славетних анналах  армії. У безмежному горі, що Вам трапилось, знайдіть потіху в цьому моєму признанні: граф Орлик помер, як слід помирати людині його роду й гідності».

Коли турки у 1683 р. облягли Відень і загрожували небезпекою всій Європі, на допомогу покликали козаків, які билися героїчно і прославили Україну. Вже під час Другої світової за Францію проти німецьких окупантів воювали два курені українських вояків – ім. М. Богуна та ім. Т. Шевченка, а також відділ вояків із дивізії «Галичина» під командуванням поручика Осипа Круковського. У драматичних змаганнях Другої світової українці взяли масову участь. Якщо перейти цвинтарі полеглих в Нормандії під час великого союзного десанту на побережжях Франції, то на вояцьких хрестах можна знайти стільки українських прізвищ, що стає соромно за так званий культурний світ, для якого України донедавна не існувало, бо вона не була незалежною державою. і це при тому, що українці проливали свою кров під англійськими, французькими, канадськими, американськими та большевицькими прапорами за чужі інтереси й ідеали, а звитягу і внесок українців замовчували і чужі, і свої історики. і наразі в цьому нічого не змінилосьѕ

Наша правдива історія ще лежить у невідомих могилах, разом із полеглими борцями, або ж розсипана діамантами у полях, лісах, криницях, на руїнах спалених сіл, просторах Сибіру й усієї Російської імперії та багатьох країн світу. Хто збере ці діаманти, що світяться відблиском української крові, і складе з них найдорожчу в світі діадему – корону слави невмирущої і непримиренної української нації, яка вічно воює за свою гідність і гідність світу проти рабства?

Наша минувшина рясно скроплена кров’ю найкращих синів і дочок українського народу. Але наші національні символи – синьо-жовтий прапор і тризуб – і нині, на жаль, подекуди служать лише вивіскою, під якою все ще орудують апологети більшовизму. Те, що відбувається в Україні, – це продовження більшовицької імперської політики, спрямованої на розрив генетичного зв’язку між поколіннями української нації. Скажімо, українські діти на екранах телевізорів не бачать навіть мультфільмів про козаків, бійців УНР, січових стрільців чи вояків УПА. Зате їм демонструють фільми про героїзм більшовицької армії, яка, повторюю, задушила молоду УНР у 1918 році і 70 літ стояла в Україні на сторожі комуністичного режиму, який жорстоким терором винищував українську націю. Тож у якій державі живемо: незалежній чи залежній?  

Степан Прийма

http://www.galychyna.if.ua/

Газета «Нескорена Нація»

№2 (282)

Березень 2018