Портал Українського Націоналіста

Субота, 20 жовтня 2018

"У 1921 році уряд Петрушевича запропонував на розгляд Ліги Націй проект "Галицької Республіки" як держави трьох народів - українського, польського та єврейського. Однак на перешкоді стали нафтові суперечки між Великою Британією та Францією..."

Якщо говорити про "батьків-засновників" сучасної України, то ім’я Євгена Петрушевича, без сумніву, буде одним із провідних у цьому списку. 3 червня минає 150-річчя від його дня народження. Однак ми й досі не маємо змістовної біографії цієї постаті.

Історія Євгена Петрушевича – це історія президента Західноукраїнської Народної Республіки, якому пропонували очолити всю Україну.

Це історія організатора, який подав взірець правопорядку в контексті всієї Української революції 1917-23 рр.; історія заручника закулісних ігор Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, Великої Британії та Франції.

Це історія еміграційної самотності, впливу радянської пропаганди, непорозуміння з українським визвольним рухом, самопожертви та усвідомлення своєї місії.

Про життєвий шлях Петрушевича ми розмовляли з дослідником Української революції 1917-23 рр., доцентом кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Олегом ПАВЛИШИНОМ.

- Коли в українській історіографії починають відлік наших президентів від Михайла Грушевського, то одразу ж переходять до Леоніда Кравчука. Куди пропадає Петрушевич?

- Нерідко в популярній літературі вказано, що Євген Петрушевич був президентом Західноукраїнської Народної Республіки. Це не зовсім вірно буквально. Він очолював Українську Національну Раду – тимчасовий законодавчий орган ЗУНР.

Тоді титул "президент" вживали у значенні "голова" чи "керівник" інституції. Зокрема, Костя Левицького та Сидора Голубовича навіть офіційно називали "президентом уряду".

Кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Павлишин. Фото: Михайло ГАЛУЩАК

Однак Петрушевич за своїми повноваженнями був найвищим посадовцем ЗУНР, представляв її назовні, тому називати його президентом не є суттєвою помилкою. Тим більше, що 9 липня 1919 р. він був проголошений Диктатором й отримав одноосібну владу в ЗУНР.

- На Вашу думку, чому саме Петрушевич став президентом ЗУНР?

- Ще перед війною Петрушевич став одним з чільних українських політиків Галичини, був активним депутатом Державної Ради у Відні та Галицького Сойму [представницького органу Королівства Галичини - адміністративної одиниці Австро-Угорської імперії - ІП]. Його обирали заступником голови Українського Клубу в парламенті та соймі.

Тоді найбільш впливовим українським політиком краю був, безумовно, Кость Левицький. Однак очолювана останнім Загальна Українська Рада виявилася неспроможньою відстояти політичні інтереси українців Австрії в умовах війни та перестала існувати.

 Євген Петрушевич

Керівництво українським рухом перейшло до Української Парламентарної Репрезентації, на чолі якої був Юліан Романчук. Той невдовзі передав головування Петрушевичеві, який, таким чином, опинився на провідних ролях українських політичних сил Галичини.

Саме Українська Парламентарна Репрезентація утворила у Львові Українську Національну Раду [до її складу увійшли депутати-українці iмперського парламенту, крайових сеймів Галичини і Буковини, представники церкви, партій і населених пунктів - ІП], яку також очолив Петрушевич.

- Якими повноваженнями він наділявся на цій посаді?

- Права та повноваження президента УНРади були визначені її Статутом та законом від 4 січня 1919 р. Президент мав скликати УНРаду і головувати на її засіданнях, а у випадку його відсутності цю функцію мав виконувати найстарший за віком заступник.

Крім Президії УНРади, яка керувала роботою законодавчого органу в час її сесії, УНРада створила постійний керівний орган – Виділ УНРади, який виконував владу голови держави. Виділ УНРади (9 членів) обирався пленумом УНРади, його головою як 10-й член був Президент УНРади.

 Будинок у Львові, у якому Євген Петрушевич мешкав з сім'єю у 1892-1896 рр. Тепер  - вул. Винниченка, 2. Фото: Олег ПАВЛИШИН

До компетенції Виділу належало: призначати членів уряду; приймати заяви та рішення про відставку уряду; на внесення Державного секретаріату судівництва виконувати право амністії і помилування.

- Яке у нього було бачення розвитку ЗУНР?

- Уявлення Петрушевича щодо розвитку та політико-правового формату існування західноукраїнської держави змінювалося ситуативно.

Спочатку керівництво УНРади підтримувало ідею входження української держави до Австрійської федерації. Цей проект активно обговорювався в австрійських урядових та парламентарних колах з літа 1918 р. Західноукраїнська держава мала бути частиною цієї федерації.

Однак після капітуляції Австрії у Першій світовій війні федеративний проект завис у повітрі. Натомість із розгортанням українсько-польської війни у Східній Галичині українські військові та селянство краю в ультимативній формі вимагало від УНРади негайного проголошення об’єднання з УНР. В об’єднаній державі керівники ЗУНР планували зберегти автономний статус Східної Галичини.

У 1919 р. Петрушевич, розчарувавшись у державотворчому потенціалі українського руху Наддніпрянщини, обговорював, за певних обставин, проекти федерації з Чехо-Словаччиною і навіть з не більшовицькою Росією.

У 1921 р. в еміграції уряд Петрушевича запропонував на розгляд Найвищої ради країн Антанти (Британія і Франція з США та дрібнішими союзниками - ІП) і Ліги Націй проект "Галицької Республіки", як держави трьох народів: українського, польського та єврейського.

- Чим був зумовлений його перший візит у ранзі очільника української держави до Відня? І які були наслідки цього візиту?

- Петрушевич поїхав до Відня 20 жовтня 1918 р. у статусі голови Української Національної Ради для того, щоб оголосити ("нотифікувати") віденському урядові її утворення та домагатися передачі влади у Східній Галичині до рук українського представницького органу.

Адже після проголошення 19 жовтня 1918 р. самостійної держави на українських етнічних землях Австро-Угорщин, влада у Галичині й надалі перебувала в руках австрійського намісника. Петрушевич вимагав від Відня офіційного документу про перебрання влади українцями.

З моменту утворення УНРади політичний провід галицьких українців уникав революційної дії, а намагався отримати владу на підставі легітимного акту. Але австрійці утрималися від офіційного визнання УНРади та її прав. Хоча існувала легенда, що телеграма з відповідним рішенням все-таки була відправлена до Львова, а поляки її перехопили. Однак – це лише легенда.

Для того, щоб ініціативою не заволоділи польські активісти, українці 1 листопада 1918 р. встановили свою владу у Львові та повітових центрах Східної Галичини в силовий спосіб.

- Які були міжнародні розрахунки Петрушевича?

- Він не сподівався, що Австрійська імперія так швидко припинить існування у своїх територіальних межах [листопад 1918 р. – ІП].

Петрушевич уважав, що лідери Антанти на Паризькій мирній конференції підтримають ідею перетворення Австрійської держави на федерацію національних держав. А коли цього не сталося, він покладав свої надії вже на те, що Антанта визнає незалежність ЗУНР - на підставі права націй на самовизначення, яке було оголошене у відомих 14 пунктах американського президента Вудро Вільсона.

- Чи вдалось йому здійснити якісь реформи в ЗУНР?

Підхід УНРади до законотворчої діяльності був виважений. Її позиція була наступна: до часу ухвалення нових законів, які стосувалися тієї чи іншої сфери державного життя ЗУНР, залишалися в силі закони австрійської держави.

Найактуальнішою була земельна реформа – вона довго дискутувалась. Галичани спробували витворити власну аграрну програму з урахуванням специфіки історичних традицій та соціально-економічних умов краю.

 Монета НБУ на честь Петрушевича

Керівництво ЗУНР залучило до обговорення проблеми повітові органи самоврядування та збори селян на місцях.

Підготовка аграрної реформи продемонструвала демократичність системи представницької влади – відкрита дискусія розкрила широкий спектр проблем на селі та визначила настрої селянства.

УНРада прагнула розв’язати аграрне питання не лише з метою забезпечення інтересів мало- і безземельного селянства, але й водночас створити умови для ефективного землекористування.

Однак через доволі короткий період існування ЗУНР цю реформу не вдалося втілити у життя.

Серед реалізованих реформ: надання державного статусу українській мові, українізація гімназій, впровадження в обіг гривні, цілий ряд законів та розпорядків щодо підготовки національних кадрів, формування органів центральної та повітової влади, організація військових округів тощо.

- Як Петрушевич ставився до об’єднання ЗУНР та УНР?

- За тих обставин, що склалися, він вважав, що це важливий, але вимушений крок. Петрушевич, безперечно, мав соборницькі переконання. Але, знаючи про нестабільну ситуацію в Наддніпрянщині, вважав, що тоді це об’єднання було не на часі.

Однак, як голова УНРади, 3 січня 1919 р. офіційно поставив на голосування і схилив депутатів до ухвалення Закону "Про злуку Західноукраїнської Народної Републики з Українською Народною Републикою". У цьому випадку він вже діяв, як державний діяч, відкинувши особисті сумніви і вагання.

У політико-правовому плані це об’єднання не було юридично досконалим. Існувала правова колізія – з одного боку, Євген Петрушевич став членом Директорії УНР й формально міг впливати на її рішення, а з іншого боку – уряд ЗУНР заперечував право Директорії чи Ради Народних Міністрів УНР давати будь-які вказівки галицькому керівництву. При цьому грошову допомогу приймав як належну.

- Які у нього були взаємостосунки з політиками УНР?

- Досить складні. Він негативно оцінював соціалістичні погляди Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Йому радше імпонувала ідеологія правих наддніпрянських партій, які знайшли собі осідок в Станиславові [нині Івано-Франківськ] і Петрушевич підтримував з їхніми діячами сталий контакт.

Коли Володимир Оскілко, за підтримки правих українських партій, намагався 29 квітня 1919 р. здійснити спробу державного перевороту в УНР, то він у своїх відозвах домагався, щоб українську державу очолив Євген Петрушевич.

9 червня 1919 р. повстав проти влади Петлюри полковник Петро Болбочан. У цей самий день Петрушевич був проголошений диктатором ЗУНР. Є цілий ряд документів та свідчень, що ці три події були взаємопов’язані. Чимало наддніпрянських політиків справді прагнули, щоб Петрушевич очолив УНР.

- Чому УНРада 9 червня 1919 р. надала Петрушевичу права Диктатора? І наскільки цей термін відповідав дійсності?

- Мотивувалось це потребою сильної руки, адже в результаті масованого наступу польських військ серед військового та цивільного керівництва ЗУНР запанувала розгубленість.

Спочатку вище офіцерство Галицької армії запропонувало стати диктатором полковнику Вікторові Курмановичу, однак той через погане здоров’я відмовився. Тоді військовики вирішили, що перебрати владу та відповідальність повинен Петрушевич. В результаті він став одноосібним керівником республіки та її збройних сил.

 Екзильний уряд Петрушевича - колегія уповноважених Диктатора у Відні

Однак, з юридичного погляду, це рішення було не зовсім легітимним, адже диктатура та процедура її впровадження не була передбачена жодними законами ЗУНР. З іншого боку, офіційне оформлення диктатури також викликало сумніви – за уряд його підписали троє міністрів, включно з головою РДС Сидором Голубовичем, за Виділ УНРади – сам Євген Петрушевич.

Уряд Петлюри не бажав визнавати Диктатури. Щоб нівелювати статус і впливи Диктатора та створити альтернативу його владі, Кабінет Народних Міністрів УНР 4 липня 1919 р. утворив у своєму складі спеціальне Міністерство по справах Західної Області. Новостворену структуру, яку нерідко називали "Міністерство для Галичини", очолив діяч Української соціал-демократичної партії, депутат УНРади Семен Вітик.

- Чому Петрушевич вирішив перевести Галицьку Армію за Збруч для допомоги УНР?

Галицька Армія відступила перед польським військом, яке підсилили дивізії генерала Галлера. Без зовнішньої підтримки УГА вже не мала шансів самостійно відвоювати Львів.

Обговорювалися ідеї переходу збройних сил ЗУНР на територію Румунії чи Чехо-Словаччини. Але зрештою Петрушевич ухвалив рішення, щоб армійські частини перейшли у Наддніпрянщину.

Петлюра особисто прохав Петрушевича, щоб Галицька Армія вступила у боротьбу з більшовиками. Як виявилося пізніше, у об’єднаних військових силах УНР галицькі формування були найбільш дисциплінованими та боєздатними.

- Як Петрушевич сприйняв домовленості Петлюри з Пілсудським?

- Звісно, що зречення Галичини заради визнання і підтримки Польщею УНР Петрушевич і більшість УНРади сприйняли негативно – як зраду соборницьких інтересів.

В результаті галицькі представники вийшла зі складу загальноукраїнської делегації на Паризькій мирній конференції. Петрушевич жодним чином не підтримав і об’єднаного походу української та польської армій на Київ.

- Що стало критичною точкою для того, щоб Петрушевич переїхав на еміграцію?

- Критичний момент наступив з загрозою вступу до Кам’янця-Подільського більшовицьких або польських військ. Диктатора ЗУНР могли арештувати або знищити фізично.

У нього ще була думка вирушити до Одеси, де у той час перебували частини УГА, і там домагатись прибуття з Італії інтернованих галичан, яких на Апеннінах налічувалося близько 100 тисяч. Він мав надії на створення нової, чисельнішої і більш боєздатної армії.

Однак, дорога на південь України стала небезпечною - і Петрушевич зі своїми урядовцями та офіцерами виїхав через Румунію до Відня і вже звідти розпочав свою міжнародну діяльність за визнання ЗУНР.

- Наскільки впливовою була його еміграційна діяльність?

- До березня 1923 р. він мав юридичні підстави представляти українців Східної Галичини перед міжнародними чинниками. Цікавим є той факт, що Петрушевич, який серед українців продовжував титулувати себе Диктатором ЗУНР, на міжнародній арені називав себе Головою чи Президентом УНРади.

- Які можна виокремити здобутки його еміграційної діяльності?

- До головних його еміграційних здобутків слід віднести, насамперед, широкий розголос українського питання в Європі та світі. Петрушевич зустрічався з провідними європейськими політиками, офіційно звертався до Ліги Націй з надати право українцям Східної Галичини творити національну державу. Як наслідок – міжнародні інституції не раз обговорювали українську справу.

 Будинок у Відні, в якому у 1918-1923 рр. розташовувалося посольство ЗУНР (сучасний вигляд). Фото: Соломія ОМЕЛЯН (Відень) та Ігор ХОДАК (Львів)

Однак на перешкоді прагненням Петрушевича стали економічні суперечки між Великою Британією та Францією. Перша у правах на Східну Галичину підтримувала українську сторону, друга – Польщу.

На початку 1923 р. Франція отримала від польського уряду право на експлуатацію нафтових родовищ у Дрогобицько-Бориславському басейні.

Зі свого боку, Франція дала Британії свободу дій щодо нафтовидобутку в Мосулі та Ірані. Щойно ці питання були закріплені відповідними документами, вирішення долі Східної Галичини не забарилося.

14 березня 1923 р. у Парижі відбулося засідання Ради Амбасадорів у складі послів від Франції, Італії, Великої Британії та Японії. Рада ухвалила рішення про включення Східної Галичини до складу Польщі.

- Чому на еміграції у Петрушевича виникли проблеми з галицькими політиками?

- До 1923 року галичани - хоч і нарікали на ефективність дипломатичної діяльності Петрушевича, закидали йому присутність в екзильному уряді двох його племінників - однак на загал підтримували його. Але все змінилось після рішення Ради Амбасадорів.

Тоді політичні партії поставили питання про недоцільність перебування Петрушевича на посаді очільника українського проводу в еміграції. Проте, він усе ж таки вирішив продовжити свою міжнародну діяльність.

На цьому етапі його погляди і розійшлись з провідною тоді партією Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) та підпільною Українською Військовою Організацією Євгена Коновальця.

- Які ж у нього тоді були політичні розрахунки?

- Він сподівався, що посприяти встановленню української державності у Східній Галичині зможе Радянський Союз. Такі розрахунки були наслідком позитивних вражень Євгена Петрушевич від процесів українізації у Радянській Україні на початку 1920 рр.

Це, до речі, стосується не лише його. У Радянську Україну повернулись: Михайло Грушевський, Михайло Лозинський, Семен Вітик, Степан Рудницький, Юліан Бачинський та інші відомі діячі.

Головним противником української державності в Галичині Петрушевич вважав Польщу. Він вважав, що Німеччина разом з Радянським Союзом, рано чи пізно розпочнуть війну з Польщею і тоді галицькі українці отримають ще один шанс вибороти для себе незалежність.

- Маловідомою є історія про політичний заповіт Євгена Петрушевича. Про що у ньому йшлось?

- Коли у 1938 р. більшовицький агент Павло Судоплатов здійснив замах на Євгена Коновальця – постало питання, хто очолить націоналістичний рух. Провід Організації українських націоналістів перейшов до Андрія Мельника, який у той час ще не мав беззаперечного авторитету серед оунівців.

Будинок на Ейзенахерштрассе, 59 у Берліні, в якому мешкав Євген Петрушевич. Фото: Олександра БІНЕРТ

І тоді, для скріплення позицій Мельника, один із лідерів Фронту Національної Єдності Дмитро Паліїв, за посередництвом Осипа Думина, звернувся за підтримкою до Петрушевича. Колишній очільник ЗУНР у спеціальному документі призначив Андрія Мельника провідником колишніх вояків УГА, які замешкали в Західній Україні.

- Яка була на це реакція серед діячів українського визвольного руху?

- Цей заповіт був відомий лише вузькому колу діячів. Щоб не наражати Мельника на репресії з боку спецслужб, текст призначення не був оприлюднений.

- Коли Німеччина напала на Польщу у 1939 р. Петрушевич відправив Гітлеру листа. Про що у ньому ішлося?

- У цьому листі Петрушевич писав, що українці прагнуть до державної самостійності. Однак українська державність була несумісна з нацистськими планами опанування Східної Європи. І зрозуміло, що жодної реакції з боку гітлерівського керівництва не могло бути.

- У 2002 р. прах Петрушевича перевезли із Берліну до Львова і перепоховали на Личаківському цвинтарі. Чому ж його не перепоховали у Києві?

- Не думаю, що був би сенс перепоховання у Києві, оскільки життєвий шлях Петрушевича пов’язаний, насамперед, з національно-визвольним рухом у Галичині.

Однак дуже прикро, що це перепоховання було організоване тільки на місцевому рівні – на урочисту церемонію не прибули вищі посадовці України, як це личило б при вшануванні державного діяча такого рангу.

- Чи стане Євген Петрушевич загальнонаціональним героєм? Як нам зараз ставитись до цієї постаті?

- Не думаю, що є потреба глорифікувати Петрушевича як загальнонаціонального героя, однак його роль в історії є безсумнівно видатною.

Українська державницька традиція, яку в різний спосіб формували лідери національно-визвольних змагань 1917–1923 рр.: Михайло Грушевський, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, стала найвагомішим чинником кристалізації національної ідеї в наступні десятиліття, промотором визвольного руху та головною правовою підставою відновлення незалежності у 1991 р.

Непростим було повернення Петрушевича від фактичного забуття 1930-х–1940-х років до національного пантеону. Його могила на берлінському цвинтарі була загублена. Щойно заходами Об’єднання українців правників-іміґрантів у Торонто (голова – д-р Семен Шевчук) вдалося дізнатися про місце його поховання й встановити у 1959 р. скромний пам’ятник на могилі.

Викладач Українського Вільного Університету п. Ірина Спєх з чоловіком Степаном біля могили Євгена Петрушевича в Берліні

Погляди Петрушевича на українську державність та шляхи її здобуття змінювалися. Поза прорахунками у зовнішньополітичних орієнтаціях, Петрушевич залишався прикладом шляхетності та чесності у вчинках, як для своїх прибічників так і для недругів.

Урядовці його екзильного уряду, на підставі домовленостей з польською владою, повернулися у 1920-х рр. з Відня в Галичину і зберегли, переважно, свій професійний статус та майно. Петрушевич продовжив боротьбу в еміграції й помер у злиднях. Самопожертва та усвідомлення своєї місії провідника народу – головні його риси як державного діяча.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/3/125391/

Газета «Нескорена Нація»

№3 (289)

Жовтень 2018