Портал Українського Націоналіста

Понеділок, 16 липня 2018

Створюючи радянську імперію на уламках царської, більшовицькі вожді недорахувалися п’ятьох країн. Фінляндія, Польща, Литва, Латвія та Естонія спромоглися вислизнути з їхніх обіймів.

За першої ж можливості, яка виникла в результаті укладення в 1939 році радянсько-німецького Договору про ненапад із таємним додатком у вигляді пакту Молотова — Ріббентропа, Кремль постарався повернути втрачені землі. Утім, два десятиріччя незалежності зміцнили державотворчий потенціал цих республік. А тепер вони й зовсім відсунулися від Кремля на
безпечну відстань.

Чи доречно порівнювати

Натомість українці в добу визвольних змагань не змогли задовільно відповісти на виклик Кремля. З третьої спроби, зосередивши в Україні мільйонну армію, російський монстр поглинув її. Наслідки відчуваються й досі: триває четверта російсько-українська війна.

Ми скаржимося, що імперія, яка тримала Україну у своїх кордонах від середини XVII століття, поглинула вітчизняну історію, щоб сконструювати фейкову «тисячолітню» Росію — від перших Рюриковичів на пагорбах Дніпра. Але ж російсько-радянська історіографічна агресія не обмежувалася тільки цим. Вона множила на нуль героїв українського народу, які опиралися імперському поглиненню. Коли їх не вдавалося викреслити з національної пам’яті, російські бійці історичного фронту наділяли цих героїв непривабливими рисами, щоб вони не викликали захоплення в наступних поколінь. Найбільша увага була до трьох постатей різних епох: Івана Мазепи, Симона Петлюри й Степана Бандери. Такі визначення, як «мазепинець», «петлюрівець» і «бандерівець», стали формулою звинувачення для імперських каральних органів.

Компаративістика — популяр­ний серед істориків метод дослідження минулого. Вивчаючи здобутки державних діячів, які перебували в схожих історичних умовах, науковці чіткіше розуміють межу можливого в кожного з них. Стає зрозуміло, що ця межа часто залежала не від особистісних якостей діяча, а від об’єктивних обставин.

Щоб визначити місце Симона Петлюри у вітчизняній історії, корисно придивитися, чому він програв єдиноборство з кремлівським Голіафом, тоді як військово-політичним лідерам таких істотно менших за територією і населенням країн, як Фінляндія та Польща, вдалося відстояти незалежність.

Карл Ґустав Маннергейм і Юзеф Пілсудський народилися в одному році, Симон Петлюра був на 12 років молодшим. Вони походили з різних соціальних верств, мали різний життєвий досвід. Єдине, що об’єднувало всіх трьох, — це ті людські якості, які дали їм змогу стати на чолі національних держав у найкритичніший момент їх існування. Двоє з них, Маннергейм і Пілсудський, спромоглися всіма засобами, зокрема збройною силою, протистояти Кремлю. Третій програв це єдиноборство. Скільки разів доводилося чути або читати: не було в нас свого Маннергейма, не було Пілсудського!

Різні стартові умови

Заслуги Пілсудського вражають. Він здобув перемогу в польсько-радянській війні 1920 року, яку можна назвати зіткненням Давида з Голіафом. Завдяки чудово організованій воєнній кампанії, що починалася під Варшавою, Польща перекрила п’яти­мільйон­ній Червоній армії шлях у країни Західної Європи, які вже встигли демобілізувати війська після закінчення Першої світової війни.

Україна в уявленні носіїв центральної влади від царів до вождів була територією, без якої Росія втрачала якості імперії. Імперському центру були життєво необхідними українська територія з її природними багатствами й розвиненою промисловістю

Карлу Ґуставу Маннергейму довелося протистояти Кремлю в трьох фінсько-радянських війнах: у 1918, 1940 і 1941–1944 роках. У першому зіткненні він домігся утвердження незалежності Фінляндії. Під час другого країна програла війну, але спромоглася зробити недієздатним уже сформований маріонетковий уряд Отто Куусінена й здобула всесвітнє визнання своїм героїчним опором. Під час третього опинилася в стані війни з антигітлерівською коаліцією, але теж відстояла реальну незалежність.

У тому, що Симон Петлюра програв єдиноборство з Кремлем, свою роль відіграли об’єктивні обставини як міжнародного, так і внутрішнього характеру, сприятливі для перших двох історичних діячів і вкрай несприятливі для третього.

Хоча Фінляндія містилася неподалік імперської столиці, специфіка адміністрування включно з власним парламентом, митний бар’єр, мова, релігія та історична традиція завжди відділяли її від імперії. Коли остання почала розпадатися, фінляндський Сейм оголосив себе вищою владою в краї, створив крайовий уряд і в грудні 1917 року проголосив Декларацію незалежності. Через три тижні Раднарком визнав незалежність Фінляндії, але відразу ж сформував Червону гвардію, яка окупувала південну частину країни й проголосила Фінляндську Соціалістичну Робітничу Республіку. Тим часом Сейм організував національні збройні сили, поставив у січні 1918‑го на чолі їх генерала царської армії барона фон Маннергейма й уклав союзницький договір із Німеччиною. На початку квітня у Фінляндію на прохання її уряду увійшла німецька дивізія під командуванням Рюдіґера фон дер Ґольца, яка допомогла Маннергейму встановити контроль над усією територією країни. Після поразки Німеччини Фінляндія не мала проблем із визнанням своєї незалежності Антантою. Навпаки, Ліга Націй розв’язала на її користь спір зі Швецією щодо належності Аландських островів.

Під час війни Німеччина й Австро-Угорщина оголосили про намір утворити після укладення миру незалежну польську державу. З такою декларацією виступила й Російська імперія. Це означало, що питання про національну незалежність вирішувалося для Польщі позитивно незалежно від результатів Першої світової війни. Політичні діячі країни не помилилися, зробивши ставку на Антанту. Коли війна закінчилася, вони могли розраховувати на об’єднання в одній державі польських земель, які були поділені у ХVІІІ столітті між Росією, Австрією та Пруссією. У 1923-му Рада послів Антанти позбавила Східну Галичину статусу міжнародної території під тимчасовим управлінням польського уряду. Друга Річ Посполита перетворилася на одну з найбільших європейських країн із територією 388 тис. км2 і населенням 27 млн осіб. Від Росії до неї відійшло 267 тис. км2, від Австро-Угорщини — 77 тис. км2, від Німеччини — 44 тис. км2.

Франція, яка в 1918-му стала панівною військово-політичною силою на континенті, була особливо зацікавлена в сильній польській державі. Вона сподівалася, що союзна їм Польща в наступній війні примусить Німеччину боротися на два фронти подібно до того, як це зробила союзна Росія у війні 1914–1918 років. За таких умов Юзеф Пілсудський міг ставити завдання відродити польську державу в кордонах, максимально наближених до кордонів Речі Посполитої XVIII століття.

Пілсудський розумів, що радянська Росія претендуватиме на поглинення Польщі, тим більше що державного кордону з підконтрольною Кремлю територією ще не існувало. Підтримка Франції, яка передала в його розпорядження сформовану з поляків на її території армію Юзефа Галлера, забезпечила Польщі успіх у польсько-українській війні 1918–1919 років. Масштабна підтримка Антанти й США допомогла їй розгромити Червону армію в 1920-му. Підтримуючи Польщу, її донори керувалися власними національними інтересами. Однак Пілсудський максимально використав сприятливу для своєї країни міжнародну ситуацію, щоб створити державу, кордони якої далеко виходили за межі її етнічної території.

Оцінюючи діяльність Симона Петлюри на чолі УНР, треба починати з того, як собі уявляв імперський центр цінність Фінляндії, Польщі та України. За Фінляндію та Польщу царська й білогвардійська адміністрації готові бути поборотися. Але вони розуміли, що утримувати Фінляндію та Польщу в імперському лоні може бути собі дорожче. Ніколай II не випадково готовий був визнати незалежність останньої після переможної війни з Центральними державами. А радянська Росія після визнання незалежності Фінляндії та невдалої спроби її радянізації більше не звертала на неї уваги аж до 1940 року. Червона армія була скерована на Польщу, тому що більшовицькі вожді мали намір поглинути не тільки цю країну, а й інші після неї: Німеччину, Угорщину, Італію.

Тим часом Україна в уявленні носіїв центральної влади від царів до вождів була територією, без якої Росія втрачала якості імперії. Імперському центру були життєво необхідними українська територія з її природними багатствами й розвиненою промисловістю, її багатомільйонне населення, навіть історичне минуле. Не дивно, що, відновлюючи імперію, більшовики звернули увагу найперше на Україну. Поглиненню її взимку 1917–1918 років перешкодили Центральні держави. Поглиненню взимку 1918–1919-го — комуністичні перетворення, з якими був категорично незгодний український народ. Коли збройні сили червоної Росії прийшли в Україну втретє в неймовірно великій кількості взимку 1919–1920-го, українці дістали право бути українцями, а не малоросами. Українська Радянська Республіка здобула конституційні державні права: спочатку як самостійна, а з 1923 року як союзна. Київська Русь почала розглядатися як спільна спадщина трьох східнослов’янських народів.

Симон Петлюра очолив повстання проти створеного австро-німецькими окупантами гетьманського режиму, коли той втратив захист Центральних держав, які програли війну, а в грудні 1918 року — Директорію й 100-тисячну Армію УНР. Однак засновану в 1917-му й відновлену в 1918-му Українську Народну Республіку обклали ворожі армії по всьому периметру її кордонів. На заході це були польські війська, на півночі та північному сході — російські червоні, на сході — російські білогвардійські, на півдні — окупаційні війська Антанти. Воювати одночасно з усіма Петлюра не міг. Тим більше що його армія, яка складалася переважно із селянських повстанських загонів, катастрофічно танула. У січні 1919 року, напередодні здачі Києва радянським військам, у розпорядженні військового міністра УНР Олександра Грекова перебувала тільки 21 тис. бійців.

Селянське питання

Колапс української армії був спричинений не поразками на фронтах, а переходом багатьох селянських отаманів на бік Червоної армії. Російське селянство домоглося від більшовиків у 1918 році зрівняльного переділу орних земель. Тим часом українські політичні діячі не поспішали вирішувати аграрне питання на засадах «чорного переділу». Тому селянські загони більшовизувалися на очах без будь-якої присутності більшовиків. У результаті на більшій частині території України знову встановилася радянська влада. Директорія УНР і далі контролювала північно-західний регіон, але тільки тому, що в Кремлі на неї перестали звертати увагу. Решта території України стала ареною боротьби червоноармійців і білогвардійців.

У липні 1919 року Українська галицька армія була витиснута поляками за Збруч і об’єдналася з Армією УНР. Маючи тепер 80 тис. бійців, Симон Петлюра відвоював у червоних майже всю Правобережну Україну, але зустрівся з білогвардійцями. Війна з ними точилася аж до листопада 1919-го, коли УГА перейшла на бік Антона Дєнікіна. Маючи в розпорядженні не більш як 10 тис. бійців, Петлюра відступив до Кам’янця-Подільського. Всі ресурси боротьби були вичерпані, але голова Директорії УНР не бажав визнавати це. Останнім шансом був військовий союз із поляками ціною відмови від укладеного в січні 1919 року Акта злуки. Петлюра змушений був погодитися на кордони УНР, визначені фактичною дислокацією польських військ: до річок Збруч і Горинь.

За укладення у квітні 1920-го Варшавського договору між УНР і Польщею Петлюру критикували за життя, критикують і тепер. Але договір дав йому можливість відновити армію та продовжити боротьбу з більшовиками. Проте його розрахунок на повторне повстання українських селян проти радянської влади, рівновелике повстанню влітку 1919-го, не виправдався. Тоді селяни зі зброєю в руках виступили проти насадження радгоспів і сільськогосподарських комун. Червона армія, яка частково складалася з місцевих загонів, що раніше воювали з німецько-австрійськими окупантами й гетьманською вартою, втратила боєздатність, і Україною заволоділи білогвардійці. Після поразок Антона Дєнікіна в московському поході Червона армія знову зайняла Україну. У резолюції «Про Радянську владу на Україні», яка визначила політичну лінію РКП(б)-КП(б)У в республіці після дєнікінської окупації, аграрна політика набула іншого вигляду.

Лєнін запропонував, а VIII Всеросійська партконференція в грудні 1919-го затвердила такі заходи:
— цілковита ліквідація відновленого Дєнікіним поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельним та малоземельним селянам;
— будування радгоспів у строго необхідних розмірах, зважаючи на життєві інтереси селянства;
— полишення справи об’єднання в комуни та артілі на розсуд самих селян із суворим покаранням місцевої влади за будь-які спроби примусу.

Навесні 1920 року українські селяни були задоволені новим земельним законом, який давав їм можливість здійснювати «чорний переділ». Антирадянські збройні виступи, викликані продрозверсткою, тобто довільною реквізицією селянської продукції, а також забороною вільного ринку, почалися тільки восени, коли радянсько-польська війна вже закінчилася.

У «Щоденнику» Сергія Єфремова під датою 27 червня 1924 року знаходимо такий запис: «Усі нарікають, ремствують, гризуться, клянуть і нишком ждуть… Петлюри! Справді, ця легенда найживучіша, і я її у всяких варіяціях чув, де тільки збереться два-три чоловіка: «Дурні були — не піддержали. Тепер каємось!».

Яким може бути висновок, якщо порівнювати умови, у яких перебували й діяли лідери трьох національних держав, утворених у ході розпаду Російської імперії? Мабуть, тільки такий: Симон Петлюра витиснув із наявних історичних обставин усе, що можна було витиснути. Поставлені в українські умови, Карл Ґустав Маннергейм і Юзеф Пілсудський так само програли б боротьбу за незалежність своїх народів, як її програв Петлюра. Але, незважаючи на програш Петлюри, побутування терміна «петлюрівець» в історичній пам’яті народу засвідчує визнання його заслуг у національно-визвольній боротьбі. Таким самим визнанням із боку ворогів було його підступне вбивство 25 грудня 1926 року в Парижі.

Світова петлюріана досить велика, але суперечлива. Одні гостро критикують Симона Петлюру, інші некритично глорифікують. Наукова біографія цього політичного діяча з урахуванням історичних обставин, у яких йому доводилося діяти, ще не написана. У Києві біля колишньої резиденції Центральної Ради на Володимирській вулиці (Будинок учителя) роками залишається невикористаним місце, призначене для пам’ятника Симонові Петлюрі. Досі бринить у вухах: «Дурні були — не піддержали!».

http://m.tyzhden.ua/History/210156

Газета «Нескорена Нація»

№2 (282)

Березень 2018