Портал Українського Націоналіста

Неділя, 20 серпня 2017
Українські політики переоцінюють силу і рішучість Кремля і створюють ілюзію надпотужності Росії, вважає 83-річний нардеп і син головнокомандувача УПА, і називає тих, кому вигідна війна

Юрій-Богдан Шухевич – герой України, син головнокомандувача Української повстанської армії, героя України Романа Шухевича. В 11 років Шухевич був засланий у Сибір з матір’ю, потім опинився у дитячому будинку для дітей «ворогів народу» на Донбасі, в 15 став фігурантом першого судового процесу і отримав 10 років тюрми за антирадянську політичну діяльність батька.

Шухевича-молодшого все життя називали «сином ліквідованого зрадника та посібника фашистів». З своїх 83 років половину він відбув у тюрмах, засланнях та таборах, втративши там зір. Останній його термін у Сибіру скінчився в 1988-му, коли Шухевичу було 55.

Сьогодні Шухевич-молодший є головою політичної партії Українська Національна Асамблея, головним командиром Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) та народним депутатом – він пройшов в Раду у складі фракції Радикальної партії Олега Ляшка. Живе у Львові разом із дружиною, яка на 27 років молодша нього, і у Київ навідується на пленарні тижні у ВР.

У інтерв’ю НВ Шухевич розповідає, навіщо пішов у депутати та які стосунки має із колегами-парламентарями, дає власне бачення вирішення конфлікту між Україною і Росією та пояснює, чому не спілкується з президентом.

- Зараз люди висловлюють все більше недовіри до президента і до чинної влади – мовляв, після Майдану не так багато і змінилося. Як не втратити ентузіазм і не опускати руки тепер?

- Те, що впала довіра до президента, до Уряду і Верховної Ради – не дивно, адже Майдан відбувся в ім'я того, щоб в Україні все змінилося. А ми бачимо, що практично не міняється нічого, прийшли фактично ті самі старі політики. Може, й є інші обличчя деякі, але далеко не всі. Сама ж система не змінилася, тому в людей і розчарування. І щоб не втратити ентузіазму, то треба все міняти. Міняти відповідно до того своєрідного заповіту, який нам дав Майдан, до того, що він вимагав від Уряду. А політикани тоді скористалися цим, на крові Майдану прийшли до влади заради того, щоб нічого не міняти.

- Але якщо знову все міняти – чи є на кого?

- Взагалі-то міняти не так легко. У нас закорінився старий менталітет. Але врахуйте те, що після Майдану, коли почалися на Сході ці події, скільки з’явилося волонтерів, які віддано й свідомо працювали в ім'я чогось кращого, а зовсім не заради якоїсь матеріальної вигоди. Тому є, я думаю. Тільки треба було би цих людей відбирати. Обирати тих, які згодні жертовно працювати, які по-інакшому думають. Крім того, треба виховувати молодь. Блаженнійший Любомир Гузар якось сказав, що Майдан не закінчився, його треба продовжувати. Але продовжувати як? Позбутися того матеріального, яке опанувало наше суспільство. І глянути глибше, міняти не тільки зовнішнє середовище, а і серця людей.

- Нещодавно були роковини розстрілів на Майдані. Виходили люди і підбурювали нібито до третього Майдану, до нової революції, але нічого не вийшло. На вашу думку, чи зараз в українців є протестні настрої?

- Безумовно, є. Я думаю, більшу частину людей у суспільстві стримує те, що в нас на Сході війна, що в нас потужний ворог. І тому поки не наважуються знову до рішучих дій. Є підстави до протестних настроїв, і я думаю, що якби не війна, все це погано скінчилося би для влади.

- Яких помилок, на вашу думку, припускається чинна влада?

- Хіба відбуваються реформи? Ні, не відбувається ніяких реформ. Те, що робиться – показне, поверхове. А глибинних змін ніяких нема. Корупція – той внутрішній ворог, який є не менш небезпечним, ніж зовнішній. А що робиться? Нічогісінько. Якщо ви подивитеся, як розслідуються справи, хоч би по тому самому Майдану.... Вже скільки мінялося прокурорів, слідчих, але все лишається по-старому. Ніхто навіть і не думає, по суті, розбиратись. І так у всіх інших справах. Поки ми це не змінимо, поки дійсно не поборемо ту корупцію, у нас нічого не буде. Тому що кожен злочинець зможе відкупитись. У нас така повна безкарність, кожен відкуповується, і все знову так само, як і було до цього.

Юрій Шухевич в президії Ради на відкритті першої сесії Ради VIII скликання в 2014 році Фото: Влад Содель / Апостроф
Юрій Шухевич в президії Ради на відкритті першої сесії Ради VIII скликання в 2014 році Фото: Влад Содель / Апостроф

- І що ж треба робити, аби справа зрушилася з місця?

- Коли ми говоримо про новий Майдан, то, мабуть, ми мали би зробити такі Майдани, але всюди. По-перше, почати з самого себе. Боротися з корупцією всюди на місцях, кожен з нас. Ми говоримо про велику корупцію – вона існує, вона небезпечна, але вона ж і роз'їла наше суспільство зверху до низу.

Чому існує корупція? Не тільки тому, що люди беруть. Так, одні беруть, але ж ми даємо. Якби ми, як суспільство, сказали, що ні, відсьогодні ми не даємо, це був би один великий крок у напрямку до перемоги над корупцією. Велика корупція процвітає, допоки є мала.

- Чи потрібні Україні дострокові парламентські вибори?

- В принципі, потрібні. Ця Верховна Рада виявилася повністю недієздатною. Але я не знаю, чи в тій ситуації, яка є сьогодні, при тих законах треба проводити перевибори. Спершу треба було, як і обіцяли, змінити виборчий закон. А при нинішніх законах, думаю, нова Верховна Рада не буде краща від тої, яка є сьогодні.

- Якщо ці дострокові вибори все ж будуть, ви братимете у них участь?

- Я ще сам не дав собі відповідь на це питання.

- Коли ви йшли на минулі вибори, очевидно, у вас були певні наміри та сподівання. Чи вдалося здійснити те, що запланували?

- Не все, але здійснив. У свій час я домагався у [екс-президента Віктора] Ющенка указу про визнання борців за волю України, і домігся. Але це був президентський указ. А мені вдалося тепер, коли приймали закони про декомунізацію, цей закон провести у парламенті. І проголосували за мій законопроект, і він став законом. То моє основне завдання, і я його осягнув. Ще є інші, супутні – як, наприклад, реабілітація борців за волю в Україні, над якою я тепер працюю. Але головне, що я собі постановив, вже зроблено.

- Як у вас склалися робочі стосунки з однопартійцями? Чи не боялися ви, що вас можуть використати?

- По-перше, не однопартійці – вони мої товариші по фракції. Але я не є членом Радикальної партії, я прийшов по їхніх списках. Я не думаю, що це чогось комусь додало, тому що у фракції займав і займаю досить незалежну позицію. Лідер фракції Олег Ляшко не наполягає на тому, щоб я був покірним. І ми із ним і так миримось. Відношення з фракцією у мене нормальні.

- Чи є у парламенті люди, яким можна довіряти і яким довіряєте особисто ви?

- Є. Порядні люди розсіяні по різних фракціях. Я вважаю, що треба було би їх зібрати в купу, в якийсь один гурт, але поки що це не вдається.

- Історія показує, що українці завжди були народом, який постійно страждає, постійно з чимось бореться: з системою, з режимом, із зовнішнім ворогом, із загарбником… Коли ми нарешті дістанемо те, за що боремося, і завершимо цю безкінечну боротьбу?

- Справді, у нас фатальний збіг обставин: ми боремося відчайдушно, героїчно, виборюємо щось, а коли вибороли, втрачаємо з тої чи іншої причини. Тут і то багатовікове рабство наклало відбиток, і такі події, як голодомори, також дуже цю націю покалічили. Нашу еліту винищували і практично винищили. Створити нову не так легко. В результаті, маємо те, що ви бачите. Але то не значить, що це є таке вічне. Через це треба пройти і його перебороти. Тому, я вірю, що ми це подолаємо.

- Тобто треба спершу сформувати якусь нову еліту?

- Безумовно. У нас еліти нема. То є олігархічні групи по інтересах, їх об'єднує жадоба, гроші, гроші й гроші, більш нічого. Нічого святого за душею у них більше нема. То не є еліта. Одна група міняє другу при владі.

- Але ж їх не так просто посунути від влади.

- Я знаю. Ми одних усунули. А що прийшло на заміну? Щось прийшло краще? Такі ж самі прийшли. Інша група. Тут завдання – не допустити їх. Коли ми усуваємо від влади одну таку групу, не треба давати можливість іншій прийти замість неї.

- Є така думка, що історія йде по спіралі та має властивість повторюватися. Чи так це на вашу думку? Ви можете провести паралелі з якимись історичними подіями і сьогоденням? Можливо, нам треба було би зробити з цього якісь висновки?

- Говорять, що історія вчить. Але нас вона нічому не вчить. Із тими висновками у нас погано. Я знаю, що треба було би робити висновки. Є паралелі. Ви кажете, що історія йде по спіралі. Історія повторюється – але один раз, як драма, а другий – як фарс.

Паралелі й справді є. Подібне було хоча би й у минулому столітті. Але ті люди, нехай вони і помилялися, але робили це щиро. Вони вірили, вони – думали. Ці ж не думають. Вони не думають про державу, про націю. Вони думають тільки про власну наживу. Ось, яка різниця. Тому вони гірші, і гірше те, що повторюється, бо то їхніми руками робиться.

- Ви сказали, що події повторюються як фарс або як драма. Зараз щось більше схоже на драму?

- Дійсно, у зв'язку з подіями на сході – то драма. Але якщо взяти ширше – це фарс. Раніше в людей була щирість, а не високопарність. А у цих – лише бахвальство, за яким нічого не стоїть. Говорять одне, а роблять протилежне.

- Чи можна якось з ними домовлятися?

- Можна домовлятися з людьми, які мають хоч би не зовсім однакові інтереси, але наближену до чогось одного мету, знаходять спільні інтереси. У теперішній владі теж є спільні інтереси, але це – гроші. Ті, хто хоче бачити нормальну державу, не домовляться з тими, які думають категоріями матеріальними.

- Як маємо зупинити конфлікт на сході? Військовим шляхом чи політичним?

- По-перше, треба подивитися, кому цей конфлікт вигідний. Ті, хто багато говорить про вирішення конфлікту, про мир, насправді не зацікавлені в цьому. Вони просто роблять гроші.

Ми говоримо про блокаду. Зараз дійсно викликає обурення, те, що робиться там. Там такий потік контрабанди, там наркотики, і це жахливо. Тому не дивно, що люди вимагають від високопосадовців припинити заробляти на нашій крові. Ми говоримо про Мінські домовленості, але насправді вони нічого не вирішують. Можна ту війну продовжувати і продовжувати. Це їм вигідно. Але ж її треба рішати. Але ж нічого не робиться в ім'я цього вирішення.

Вже скільки говориться про закон про окуповані території. І з подачі Банкової робиться все, щоб він не був прийнятий. Неприйняття цього закону тягне для України великі та небезпечні наслідки. Війна ж невизнана. Ми говоримо, що Росія – агресор і так далі. Але в дійсності самі не визнаємо того. На цілий світ кричимо, що у нас антитерористична операція. Антитерористична, тобто то є внутрішній конфлікт. Ще й вимагаємо від світу якісь санкції. В ім'я чого? Коли ми самі ніяких санкцій не робимо.

Російський капітал тут процвітає. Працюють російські банки, іде торгівля з Росією попри все, законна, чи не законна... Візовий режим з Росією ми не хочемо вводити, припинити тут торгівлю не хочемо. Навіть з СНД ми не можемо ніяк розлучитися. І багато таких речей. То нас дурять, суспільство дурять. Щоб щось вирішилося, треба казати правду.

Юрій Шухевич в Раді Фото: depo.ua
Юрій Шухевич в Раді Фото: depo.ua

- Якщо ми визнаємо, що це не АТО, а війна з Росією, чи не розв’яже це їй руки? Адже зараз, через те, що їх там нібито нема, вони не можуть воювати на повну силу – скажімо, не можуть використовувати авіацію, як у тій же Сирії.

- Ми створюємо ілюзії щодо Росії. От, Росія не має права. Ну, формально так, не має, але як їй буде треба, вона застосує все, і знайде для цього десятки оправдань. Бо, бач, її спровокували.

Згадайте 1939 рік. Тоді напали на Фінляндію, а сказали, що фіни, маленька Фінляндія першою напала на Радянський Союз. І почали війну. Тут також могли би зараз сказати, що на них напали, що їх десь бомбардували, щось обстріляли, і вони мусять дати тому гідну відповідь.

У нас дуже перебільшують можливості Росії. Росія завжди вміла блефувати, і вона це успішно використовувала. Так само і тепер. Недавно читав аналітичний огляд, де сказали, що Росія не може собі дозволити такої великої кількості військ, адже наші збройні сили вже такі, що для наступу на нас у Росії сили не вистачило би. Правда, в них є перевага в авіації.

Але у Кремля нема програми розвитку держави, так само нема і програми ведення війни і вирішення цього військового конфлікту. Вони самі не знають, як їм бути. Бісмарк у свій час сказав, що відсутність політики – гірше, ніж погана політика. І це так, погану політику можна поправити, скоригувати. А відсутність політики – як людина з зав'язаними очима, яка кидається то в один кут, то в другий, і ніяк не може знайти виходу з ситуації.

- Ви говорили, що війна як така не визнається, перш за все, на Банковій. Чи можна тоді говорити, що нинішня ситуація вигідна Адміністрації президента?

- У тому числі. Не забувайте, у них є ще один інтерес – Липецький завод. І багато дечого іншого там, і не тільки в президента. Там є й інші інтереси подібного характеру. Тому це все складно. Але ми самі ж собі й ускладнюємо питання.

По-перше: добре, віддадуть нам той зруйнований Донбас, і хто його має відбудовувати? Ми? Вони знищили, вони ж там повивозили цінні підприємства, одне демонтували, інше ріжуть на металобрухт. І потім це віддадуть нам. І що, ми маємо тоді відбудовувати це за власні гроші? У нас їх і так нема, а уявляєте, скільки буде жерти ще й Донбас? Друге: вже тепер ми маємо тимчасово-переміщених осіб. То є втікачі. Якби ми визнали, що це війна, то існує програма ООН про допомогу біженцям. І ми би могли просити гроші на утримання цих людей. А так ми не можемо просити. Це тимчасово-переміщені особи, наче десь вони собі поїхали на заробітки з Донбасу в центральну і західну Україну. Але це не втікачі. І багато іншого. Це клубок, з якого нема виходу за допомогою Мінська.

- Що маємо робити з Кримом?

- З Кримом така сама історія. У свій час ми здали Крим, бо могли би зав'язати ту бійку не в Луганську і Донецьку, а раніше, могли це почати в Криму. Тоді конфлікти у Донецьку і Луганську могли би і не виникнути взагалі. Там би так скінчилося, як скінчилось потім у Одесі. Але ж ні, ми Крим здали, а тепер його треба вертати. А це – нелегка справа. Ми навіть під час Мінських перемовин не згадуємо про Крим, так, ніби його не існувало. Десь [американський президент Дональд] Трамп говорить про те, що Росія повинна віддати Україні Крим. А ми хоч би заїкнулися. Я навіть від нашої влади цього не чув.

- Тобто, найближчим часом повернення Криму не варто очікувати?

- Це нелегка річ. Але, як би то не було, німці чекали багато років на повернення Східної Німеччини. Відмінність у тому, що вони мали програму і її дотримувалися. А ми нічого не маємо, ніяких задумів. Тому не знаю, на що надіємося.

- Тоді, виходить, єдиний вихід – зміна влади? Якщо цій вигідно підтримувати конфлікт.

- Безумовно, так. Бо ця влада виявилася недієздатною. Вона не здатна вирішити проблеми, які в Україні існують – як зовнішні, так і внутрішні. Не вирішується це питання з Кримом, із Донбасом, не здійснюється боротьба з корупцією. Не проводяться реформи: ні судові, ніякі.

- А ви спілкуєтеся із президентом?

- Жодного разу. Хіба що бачу в парламенті, як він іноді виступає. Я з ним хотів зустрітися особисто, але він мене не прийняв. І я знаю, йому це не потрібно.

- А ви хотіли зустрітися з якогось конкретного питання?

- Хотів йому дещо сказати – що так не робиться, як він робить. Та поділитися, як можна, на мій погляд, було би зробити. Але він слухати не хоче. В нього є своя програма, своя дорога, по якій він йде неухильно.

- До кого він взагалі дослухається?

- Я не знаю, до кого він дослухається. Але я знаю, що там є ряд людей, які не вилазять з Адміністрації президента. Кажуть, що Віктор Медведчук – постійний гість на Банковій.

- Після Майдану в Україні відродилися добровольчі рухи, добровольчі батальйони. Це дійсно повернення до історичних ідей, чи своєрідна мода, яка скоро мине?

- Це був дійсно порив, не мода. І це десь ще триває, бо нашу армію більше годують, одягають і лікують саме волонтери – більше, ніж держава. У сфері забезпечення армії теж є зловживання, як і всюди. Дуже часто військові опиняється без найнеобхіднішого. Я знаю, що це, з одного боку, деморалізує, але з іншого – ми бачимо, що праця волонтерів – це дійсно подвиги. Вони це безкорисно роблять. Тому так, цей порив існує й сьогодні, тільки в іншій формі. Добре було би, якби цей порив використали задля того, щоб змінити щось всередині. Тобто не тільки там десь – у Маріуполі чи біля Луганська, або біля Авдіївки. А і в Києві, у Львові, на Закарпатті, в Чернігові – скрізь. Щоб відбулися ті зміни, за які боровся Майдан.

- А як щодо популярності Бандери як історичної персони – наприклад, досі щороку 1 січня відбувається Смолоскипний марш на його честь, у якому участь бере, в основному, молодь. Або червоно-чорний прапор, який після Майдану став використовуватися майже так само, як і офіційний національний жовто-блакитний стяг. Це теж повернення до традицій?

- Так. Повернення до ідеології, до традицій. Вони себе ніби співставляють з тими людьми, які жертовно боролися у надзвичайний час проти сильної держави. Боролися без надії на моментальну перемогу. Тому не дивно, що ті люди, які вийшли на Майдан, підняли ці прапори. І тепер для них близькі імена тих, хто віддавав своє життя за ідеали української державності.

- Чому все це так демонізують в Росії? Той же образ бандерівця – як монстра, який «їсть російськомовних немовлят»?

- Їм завжди потрібна якась страшилка. Так було завжди. Спершу була міжнародна буржуазія, кулачество, яке їм перешкоджало будувати соціалізм, потім їм перешкоджали то німці, то американці, то ще хтось. Треба було знайти якусь страшилку, і вони знаходили. Це пропаганда. Тепер, оскільки вони в такому протистоянні, у війні з Україною, треба пояснити своїм громадянам, чому це відбувається. Для цього добре демонізувати і Бандеру, і весь цей рух.

- У Росії взагалі є схильність до того, аби переписувати історію на свій лад. Усе, що було хорошого, присвоювати собі, а все, що погане – то чуже. Навіть, якщо насправді не так.

- Росіянам, ще з часів Радянського Союзу вбили в голову, що вони ніколи не на кого не нападали, що вони – мирні. Що завжди їх кривдили, це на них нападали, а вони були змушені відстоювати свою незалежність. І навіть свої завоювання вони дуже хитро виправдовували. Якось я був у Кабарді (історична місцевість на Північному Кавказі, - НВ). І там стоїть пам'ятник в центрі перед місцевим театром, присвячений 400-літтю добровільного входження Кабарди в Росію. Кому ви казки оповідаєте? Завойовували ви її ще в 19 столітті – й ту Кабарду, і Чечню, й Інгушетію, і всіх. Кров'ю. Але вони це хочуть подати, ніби кабардинці самі приєдналися до Росії. А потім треба ж було захищати кабардинський народ, який добровільно приєднався, а його хтось захотів відірвати. Така їх логіка. Пробачте, я такого в історіях інших країн не зустрічав. В цьому росіяни дійсно унікальні.

Вони в Росії мають дуже багато проблем. Москва, Санкт-Петербург – це одне, але російська глибинка живе у стані жебрацтва. І треба якось відвернути увагу від внутрішніх проблем. Тому доводиться казати, що існує якась зовнішня загроза. У ті радянські часи так і говорилося: якби не зовнішня загроза, якби ми не були змушені озброюватися та інше, ми би жили найкраще в світі. Так само і тепер. Путіну треба прикритися зовнішньою загрозою. Знову він каже людям, що вони жили б прекрасно, якби не ті бандерівці, не американці або ще хтось. В кожен час свій ворог, але він завжди знаходиться.

Газета «Нескорена Нація»

№2 (284)

Липень 2017